Кут паралельності - Олександр Костянтинович Тесленко

— Я пропоную всім, за винятком Центуріона, приєднатися до Франціска Трелінга, — урочисто мовив Драголюб. — Пропоную присвятити себе дослідженню зерен Мейбомія… Маю конкретний план. Деталі треба обговорити і все узгодити. Але Центуріон на основній машині повинен відразу повернутися на Базу, бо в нас обмежені енергетичні запаси. Треба готувати наступну експедицію. За цей час ми встигнемо дещо зробити. Видається можливим одержати і передати інформацію з гравітаційних пасток, утворивши дистанційний ланцюг з наших експедиційних машин. Генеруючи різні інтенсивності антигравітаційного поля довкола машин, будемо утримуватися на різних рівнях гравітаційного колапсування… Аналізуючи приклад Франціска Трелінга…

Я зараз сиджу за столом в одному з номерів готелю «Космікус». Переді мною лежить кольоровий малюнок, де зображені діліаки, що танцюють. Довга низка зелених діліаків: великий, менший, ще менший. І напис рукою Тірідана: «Не вірю, що знайдеться хоч один, хто витримає спокусу побачити небачене». Химерні викрути мови Діору.

Годину тому Рада космічних досліджень затвердила склад наступної експедиції. Всі погодилися, що командиром повинен бути біокібер Центуріон.

«Дорогий Дасію!

Ти мене трохи здивував. Чекати від «Юліори» якихось неприємних сюрпризів безглуздіше, ніж від електричної кицьки. Сотні бульєрів працюють на нашій планеті. Ці системи вже добре вивчені. Мій бульєр відрізняється від попередніх лише потужністю. Відкрита тобою залежність мене просто насмішила. Дощі в Білозері мають якусь іншу причину, але я не фахівець в метеорології, тож не можу нічого порадити.

Вибачай за коротку цидулу. Хронічно бракує часу.

Андрій Стиг».

Гравітобус рушив. Арлен уже на ходу заскочив у напівзачинені двері, в салоні зняв капелюха і струсив з нього дощові краплі. Струсив недбало, і вони бризнули на чоловіка, що сидів у кріслі коло самих дверей. Той відірвав погляд від екрана невеликого бібліоскопа і роздратовано поглянув на Завіру. Хотів щось сказати, але вони раптом пізнали один одного і тому лише стримано привіталися. То був біокібер Ангеляр, вони з Арленом кілька разів зустрічалися на комбінаті синтетичних покриттів, де Завіра колись був на практиці. Ангеляр витер дощові краплі з екрана бібліоскопа і знову заглибився у читання.

В глибині салону — п’ятеро дівчат в общипних робочих комбінезонах. Вони сиділи, мов дрімали, і лише одна, світловолоса, підвела на Арлена погляд і чомусь усміхнулася. Може, з рожевих локсир, які Арлен тримав напружено, мов свічку, в руці? Колись Марія теж сміялася з нього: «Ти так кумедно тримаєш квіти…» Колись… Марія…

Ідучи на роботу, Арлен зайшов у квітковий салон і взяв невеликий букет локсир. Думав поставити їх у себе в бульєрній, щоб вони розвіювали сум, притлумлювали думки про дощову мряку, що зависла над містом.

У Марії теж було золоте волосся. Дівчина вже не посміхалась, та все ще дивилась на Арлена якось здивовано і навіть злякано. «Вона справді схожа на Марію… Але обличчя Марії пригадати не можу. Лише загальні риси. І волосся, і ніжний… Досить! Досить, хлопчиську!»

Однак несподівано для самого себе Арлен попрямував у глиб салону. Він здалеку відчув тонкий запах краплаку «Уні» і подумав, що дівчата їдуть після зміни з комбінату синтетичних покриттів. Завіра добре знав той комбінат і той лак, що залишає по собі запах ще довгі години після того, як вийдеш із цеху.

Він простяг букетик рожевих локсир золотокосій дівчині, не сказавши ні слова. І вона здивовано поглянула на нього, але квіти взяла, мовивши вдавано спокійно:

— Це ж за які гріхи чи заслуги?

Арлен не зміг віднайти жодного слова, лише посміхнувся і сів на вільне місце. За вікном гравітобуса сіявся дрібний дощ. Заплющив очі, щоб не бачити сірої мжички, що забирала яскравість земних кольорів, підступно просотувалась у глиб єства, мов намагаючись розчинити зсередини. Монотонна хлюпавиця за вікном урівнювала все і всіх, виповнюючи навколишнє одним кольором, одним звуком, одним бажанням.

Гравітобус нестримно летів магістраллю, притискаючи Арлена до крісла на поворотах.

— Як тебе звати? — почув тихе, бентежне запитання.

Розплющив очі, зустрівся поглядом з тою дівчиною. В її очах — дощовий сум. Золоте волосся спадало на груди.

— Арленом, — тихо відповів.

«Як самітно і сумно. І немає. людини, яка б розділила зі мною радість і тугу. А винен, мабуть, я сам. Чому так?»

— А мене — Ольдою…

Дівчина хотіла ще щось сказати, на якусь мить замислилась, але гравітобус почав гальмувати, і вона, так нічого і не промовивши, підвелась і пішла до своїх подруг, що вже стояли біля дверей салону. Вони всі вийшли на зупинці, і Арлен дивився крізь вікно, як вони попіднімали коміри комбінезонів, захищаючись від дощу, як Ольда краєм ока зиркнула на нього крізь мокре скло, як потім проводжала гравітобус поглядом.

Завіра вийшов на площі Леонтовича, де відразу біля зупинки височіла споруда адміністративного корпусу «Юліори». Криком здичавілого папуги пролетіла за спиною сирена машини «швидкої допомоги». Арлен зупинився, обернувся, але машини не побачив, вона вже зникла за рогом. Арлен Завіра лишив по ліву руку головний корпус і не поспішаючи попрямував до реакторної.

Сіявся дрібний дощ, неприємно лоскочучи обличчя.

Зайшовши до пультової, він не відразу помітив чергового біокібера, нервово кинув поглядом, а потім гукнув:

— Дасію!

— Доброго дня, — озвався біокібер. Він, виявляється, був зовсім поруч, стояв біля вікна і дивився, як сіється дощ.

— Тут усе гаразд?

— Так… І гори, мов білі ведмеді, своїми спинами сніговими, хребтами білими згинатимуться. Ти прийшов і підеш, а вони стоятимуть далі. Білі ведмеді…