Володар Світла - Роджер Желязни
— Смертобоже! — вибухнуло в Яминій голові. — Пам’ятаєш Пекло?
Зараз же смерч засмоктав каміння, жорству й піщаний ґрунт і пожбурив у Яму, який на це лиш загорнувся в плащ, захищаючи очі його краєм.
Трохи згодом лютування вщухло.
Яма й не ворухнувся. Земля навколо була всіяна уламками, але поруч із ним не було жодного.
Яма опустив плащ і зиркнув на вихор.
— Що це за чари? — пролунали слова. — Як це ти й досі стоїш?
Яма й далі пильно дивився на Тараку.
— Як це ти й досі крутишся? — спитав він демона.
— Я — наймогутніший із ракашів. Я вже витримував твій смертозір.
— А я — наймогутніший із богів. Я вистояв перед твоєю пекельною раттю.
— Ти — лакиза Тримурті.
— Помиляєшся. Я прийшов, щоб стати тут на бій проти Небес — в ім’я акселераціонізму. Велика моя ненависть, і я приніс зброю, яка допоможе проти Тримурті.
— У такому разі, гадаю, мушу поки що відмовити собі в задоволенні битися з тобою далі...
— Я б уважав це за доречне.
— І ти, без сумніву, бажаєш бути проведений до нашого вождя?
— Я й сам дорогу знайду.
— Тоді — до нової зустрічі, владарю Ямо...
— Бувай, ракашу.
Тарака підпаленою стрілою шугонув у небо й зник з очей.
Одні кажуть, що Яма розплутав справу ще у велетенському пташнику, посеред пітьми й посліду. Другі — що він відтворив перебіг Кубериних думок трохи по тому за допомогою стрічок у Неозорому чертозі смерті. Хай там як, увійшовши в намет на рівнинах понад Ведрою, людину всередині він привітав на ім’я Сем. Той поклав руку на свою шаблю й повернувся обличчям до прибульця.
— Смерте, ти випереджаєш битву, — зауважив він.
— Дещо змінилося, — сказав Яма.
— Що саме?
— Позиція. Я прийшов сюди протистояти волі Небес.
— Як саме?
— Крицею. Вогнем. Кров’ю.
— Чому така зміна?
— На Небесах улаштовують розлучення. І зради. І ганьбу. Панія зайшла задалеко, і тепер я знаю причину, владарю Калкіне. Я не поділяю твого акселераціонізму, але й не відкидаю його. Для мене важить одне: це єдина сила у світі, що протистоїть Небесам. Розуміючи це, я приєднаюсь до тебе, якщо приймеш мій меч.
— Приймаю твій меч, владарю Ямо.
— І я здійму його на будь-кого з небесної орди, за винятком самого Брахми, проти якого я не стану.
— Згода.
— Тоді дозволь послужити твоїм візничим.
— Дозволив би, та не маю бойової колісниці.
— Я привіз її — дуже особливу. Довгенько я над нею працював, і вона досі не завершена. Але вистачить і такої. Проте мушу скласти її вночі, бо битва почнеться вже на світанку.
— Десь так я й думав. Ракаші попередили мене про маневри поблизу.
— Так, я бачив їх із повітря. Основний удар має бути з північного сходу, з рівнин. Боги прилучаться пізніше. Але, без сумніву, будуть атаки з усіх напрямків, зокрема й із низу річки.
— Річка під контролем. На дні там чекає Далісса Жеврійка. Як прийде час, вона збурить могутні хвилі, закип’ятить їх і вихлюпне з берегів.
— Я думав, із жеврійками покінчено!
— Так. Окрім неї. Вона — остання.
— Як я розумію, за нас битимуться ракаші?
— Так, і ще дехто...
— Хто саме?
— Я прийняв допомогу — тіла без тями, цілий безтямний полк — від владаря Нірріті.
Ямині очі звузилися, ніздрі — роздулися.
— Це не добре, Сіддгартхо. Рано чи пізно його доведеться знищити, і геть не добре бути в боргу перед кимось, як він.
— Знаю, Ямо, проте я у відчаї. Вони прибудуть цієї ночі...
— Якщо, Сіддгартхо, ми переможемо, повалимо Місто Небесне, зруйнуємо стару релігію, звільнимо людство для промислового поступу, опір усе одно буде. Тоді доведеться битися із самим Нірріті, який усі ці століття дожидався загибелі богів, і подолати його. Або так, або ж усе повториться знову — а Боги Міста, чинячи кривди, хоча б певні межі пристойності мають.
— Гадаю, він прийшов би нам на поміч і без запрошення.
— Так, але запросивши його — чи то пак приставши на його пропозицію, — ти йому завинив.
— Тоді мені доведеться давати раду цій ситуації, коли вона постане.
— Це, мабуть, політика. Але мені таке не до вподоби.
Сем налив їм солодкого й темного прагнійського вина.
— Думаю, Кубера буде радий тебе побачити, — сказав він, простягаючи келих.
— Що він поробляє? — спитав Яма, прийнявши вино й вихиливши його одним замахом.
— Муштрує війська, знайомить тутешню вчену братію з двигуном внутрішнього згоряння, — відказав Сем. — Навіть якщо ми програємо, декотрі можуть вижити й піти деінде.
— Щоб із цього була хоч якась користь, їм треба знати більше, ніж конструкцію двигуна...
— Він уже аж захрип від багатоденної балаканини, а писарі знай собі нотують — геологія, гірництво, металургія, нафтохімія...
— Було б у нас більше часу, я б допоміг. Хай там як, навіть якщо десять відсотків збережеться, і того може вистачити. Не завтра, не післязавтра, але...
Сем допив вино й знову наповнив келихи.
— За завтра, візничий!
— За кров, Ув’язнювачу, за кров і за вбивство!
— Пролитися може й наша кров, смертобоже. Але нехай — аби лиш і досить недругів прихопити...
— Я, Сіддгартхо, померти не можу — хіба що на власне бажання.
— Як так, владарю Ямо?
— Дозволь Смерті мати свої таємнички, Ув’язнювачу. Може, я й не захочу вдатися до того привілею в цій битві.
— Як скажеш, владарю.
— За твоє здоров’я і довголіття!
— Навзаєм.
Світанок дня битви зарожевів, немов щойно вкушене дівоче стегно.
З-понад річки несло туманець. Божий Міст виблискував золотом на сході, тьмянішаючи, заглиблювався з протилежного боку в утікачку-ніч і половинив небеса, ніби палючий екватор.
Воїни Прагну чекали під містом, на Ведрійській рівнині. П’ять тисяч чоловік із мечами й луками, штихами й пращами. Тисяча зомбі стояла в передніх лавах під проводом живих десятників Чорного, які скеровували кожний рух підлеглих барабанним боєм, а над шоломами їхніми, мовби зміїстий дим, звивалися від вітерцю чорні шовкові шарфи.
П’ять сотень списників трималося в ар’єргарді. Срібні циклони — ракаші — висіли між небом і землею. Де-не-де в напівосвітленому світі чути було рик якоїсь бестії з джунглів.