Володар Світла - Роджер Желязни
— Спить, Ямо.
— Маєш кров на лиці, брате.
— Потрапив у невеличку пригоду.
— Муруган теж має дещо потовчений вигляд.
— Наслідок тієї самої пригоди.
— Щось тут не так, Куберо. Стривай, я зайду в клітку.
— Стій там, Ямо!
— Локапали локапалам не наказують. Ми — рівні.
— Стій там, Ямо! Я знімаю Ґарудин каптур!
— Не роби цього!
Ямині очі зненацька блиснули, і він повищав у своєму червоному вбранні.
Кубера простягнув гак і зняв каптур із високої голови Птаха. Ґаруда відкинув голову й крикнув ще раз.
— Ратрі! — звелів Яма. — Затіни Гаруді очі, щоб він не бачив.
Яма рушив до входу в клітку. Голову Птаха, мов грозова хмара, оповила темрява.
— Ратрі! — сказав Кубера. — Прибери цю пітьму й огорни нею Яму — інакше все пропало!
Майже не вагаючись, Ратрі зробила, як сказано.
— До мене, швидко! — крикнув Кубера. — Сідай на Гаруду, лети з нами! Ти нам потрібна — дуже!
Вона ввійшла в клітку й зникла з очей, тоді як темрява все ширилася чорнильною плямою, а Яма навпомацки підбирався.
Драбина смикнулася, гойднулася, і ось Ратрі вже на Гаруді.
Тут Ґаруда вереснув і здійнявся в повітря, бо Яма саме дістався його з булатом у руці й рубонув перше-ліпше, на що натрапив.
Довкола них помчала ніч, а Небеса залишилися далеко внизу.
Коли вони сягнули вже неабиякої висоти, склепіння почало зачинятися.
Гаруда поспішив до брами, знову вереснувши.
Вони встигли прорватися, і Кубера підштрикнув Птаха.
— Куди летимо? — запитала Ратрі.
— До Прагну понад Ведрою, — відповів він. — А це Сем. Він досі живий.
— Що сталося?
— Він той, кого шукає Яма.
— А в Прагну він його шукатиме?
— Без сумніву, владарко. Без сумніву. Але докіль знайде, ми зможемо ліпше підготуватися.
У дні, що передували Великій битві, до Прагну збирались оборонці. Кубера, Сем і Ратрі принесли пересторогу. У Прагну вже знали, що проти них піднімаються їхні сусіди, але про наближення небесних карателів ще не відали.
Сем муштрував ті загони, що мали воювати проти богів, а Кубера — проти людей.
Для богині ночі, що про неї казано: «Злодія жени далеко, Ноче, — вовка та вовчицю», викували чорний обладунок.
А третього дня перед Семовим наметом на рівнині під містом з’явилася вогняна вежа.
— Владар Пекла прибув виконати свою обіцянку, о Сіддгартхо! — мовив голос, що лунав у його голові.
— Тарако! Як ти мене знайшов, як упізнав?
— Я дивлюся на вогні, які й є твоя справжня суть, а не на плоть, що їх маскує. Ти ж знаєш.
— Я гадав, ти загинув.
— Майже. Ті двоє і справді п’ють життя очима! Навіть життя таких, як я.
— Я ж казав. Ти привів свою рать?
— Так, я привів свою рать.
— Це добре. Боги скоро підуть сюди війною.
— Знаю. Багато разів відвідував я Небеса на їхній крижаній горі, а мої шпигуни й досі там. Отож я знаю, що вони готуються сюди прийти. Вони запрошують до битви і людей. Хоч боги й не думають, що потребують людської допомоги, та вважають за корисне прилучити їх до руйнування Прагну.
— Так, це можна зрозуміти, — відказав Сем, вивчаючи великий вир жовтого полум’я. — Які ще звістки маєш?
— Червоношатий наближається.
— Сподівано.
— Собі на згубу. Я маю його подолати.
— На ньому буде відлякувач демонів.
— Тоді я знайду спосіб прибрати відлякувач або вбити його з віддалі. Він буде тут, перш ніж засутеніє.
— Як саме він наближається?
— У летючій машині, не такій великій, як ота громова колісниця, яку ми майже вкрали, проте дуже швидкій. Я не спромігся напасти на нього в польоті.
— Він сам?
— Так, як не зважати на машини.
— Машини?
— Багато машин. У його летючій машині повнісінько дивного устатковання.
— Це може віщувати щось лихе.
Обертова вежа зробилася жовтогарячою.
— Але інші теж наближаються.
— Ти ж казав, він сам-один.
— Це правда.
— То розв’яжи-но мені свою загадку.
— Інші наближаються не з Небес.
— А звідки ж?
— Відтоді, як ти вирушив на Небеса, я багато мандрував туди-сюди світом, шукаючи союзників серед тих, хто теж ненавидить Богів Міста. До слова, я таки намагався врятувати тебе в попередньому втіленні від котів із Канібурри.
— Знаю.
— Боги справді сильні, сильніші, ніж будь-коли.
— Але скажи ж мені, хто йде нам на допомогу?
— Владар Нірріті Чорний, який ненавидить усе на світі, а найбільше — Богів Міста. Тож він шле тисячу неживих, які битимуться на Ведрійських рівнинах. Він сказав, що після битви ми, ракаші, зможемо вибрати собі котрих-будь з уцілілих безтямних, яких він повирощував.
— Я не в захваті від допомоги Чорного, але й не в тому становищі, щоб перебирати. Як скоро вони прибудуть?
— Цієї ночі. Але Далісса буде тут іще скоріше. Я просто зараз відчуваю її наближення.
— Далісса? Хто це?
— Остання з Матерів Страхітливого жеврива. Лиш вона спромоглася втекти в глибини, коли Дурґа й владар Калкін вдерлися до Бані при морі. Усі її яйця розчавлено, і нових їй відкласти незмога, та пекуча сила морського палу й досі в її тілі.
— І ти гадаєш, вона помагатиме мені?
— І нікому іншому. Вона остання зі свого народу. Вона підтримає тільки рівного.
— Знай же, що особа, яку знали як Дурґу, тепер носить тіло Брахми, провідника наших ворогів.
— Так, а отже, ви обоє — чоловіки. Залишся Калі жінкою, Далісса могла б пристати на другий бік. Але вона вже визначилась. Її вибір — ти.
— Це трохи зрівнює сили.
— Ракаші в цей час збирають докупи слонів, буреплазів і великих котів, яких поженуть на наших недругів.
— Добре.
— І скликають вогняних стихійників.
— Дуже добре.
— Далісса вже близько. Вона чекатиме на дні річки й підніметься, коли буде потрібна.
— Перекажи їй вітання, — сказав Сем, повертаючись до намету.
— Неодмінно.
Він опустив за собою запону.
Коли бог смерті злетів із неба на рівнини понад Ведрою, Тарака Ракаш напав на нього в подобі велетенського канібуррського кота.
Але негайно був відкинутий. Яма мав на собі відлякувач, і через це Тарака не міг наблизитися впритул.
Ракаш відступив, скинувши котячу подобу й завирувавши