Володар Світла - Роджер Желязни

Хмар на небі не було. Трави рівнини досі виблискували від роси. Повітря було прохолодне, земля — усе ще досить м’яка, щоб охоче зберігати сліди. У піднебессі разили око сіра, зелена й жовта барви; Ведра вирувала в берегах, забираючи листя свого деревного супроводу. Кажуть, буцім кожен день повторює історію цілого світу, який спершу виходить із пітьми й холоду на нерішуче світло й поки що ледь відчутне тепло; десь посеред ранку блимає оченятами свідомість, пробуджуються думки — плутанина алогічно-незв’язних почуттів, і все це, пришвидшуючись, сягає полуденної впорядкованості, неквапного гіркуватого вечірнього занепаду, містичних сутінкових видінь, а відтак і кінця — ентропії, тобто чергової ночі.

День розпочався.

Із дальнього боку поля завиднілася темна лінія. Повітря розрубав звук сурми, і лінія стала наближатися.

Сем стояв у колісниці на чолі бойового порядку, одягнений у вилощений обладунок і озброєний довгим сірим смертоносним списом. Він почув слова Смерті — свого червоношатого візничого:

— Перша лава — вершники на буреплазах.

Сем примружився, силкуючись розгледіти далеку лінію.

— Так і є, — запевнив його візничий.

— Гаразд.

Він змахнув списом, і ракаші рушили вперед, буцім припливна хвиля білого світла. Пішли в наступ і зомбі.

Коли біла хвиля зійшлася з чорною лінією, долинула безладна мішанка голосів, сичання та грюкоту зброї.

Темна лінія спинилася, над нею здійнялися хмари пилу.

Відтак почулися звуки збурених джунглів — зібраних хижаків погнали на ворожий фланг.

Зомбі марширували під повільне розмірене барабанне биття, а перед ними линув вал вогневиків, лишаючи по собі спопелілі трави.

Сем кивнув Смерті, і колісниця повільно рушила вперед на своїй повітряній подушці. За його спиною ворухнулася армія Прагну. Владар Кубера спав мертвим наркотичним сном у таємному склепі під містом. Владарка Ратрі сіла в сідло чорної кобили за шерегами списників.

— Їхній наступ захлинувся, — почулося від Смерті.

— Так.

— А їхніх вершників розбито, і серед них досі лютує звірота. Вони ще не перешикувалися. Ракаші насипають їм із небес, мов градом. А ось і вогневий вал.

— Так.

— Ми їх знищимо. От просто й зараз вони бачать, як на них простують безтямні й безстрашні поплічники Нірріті, тримаючи крок, усі як один, під досконалий і нестерпний ритм своїх барабанів, а в очах їхніх немає нічого, анічогісінько. Підвівши зір понад їхні голови, вони бачать нас, мовби в громовій хмарі, і їм видно, що твоєю колісницею править Смерть. Тож серця їхні прискорюються, а біцепси й стегна — холонуть. Бачиш, як поміж них никає звір’я?

— Так.

— Не треба в наших лавах сурмлення, Сіддгартхо. Бо ж це не битва, а різанина.

— Так.

Зомбі вбивали все на своєму шляху, а якщо й гинули самі, то падали без слів, бо їм було байдуже, а слова для неживих нічого не означають.

Вони змели ворогів із бойовища, аж тут на них посунули свіжі хвилі воїнів. Та кавалерія вже була розбита. Піші ж вояки не могли встояти перед списниками й ракашами, зомбі й піхотою Прагну.

Гостролеза бойова колісниця зі Смертю за візничого прорізала ворогів, мовби пожежа — лан. Пожбурені в них списи й інші знаряддя просто в польоті відлітали під прямим кутом, не встигаючи торкнутися ні колісниці, ані їздців. Руки Смерті, у чиїх очах витанцьовували темні вогники, стискали пару кілець, скеровуючи ними повіз у потрібний бік. Візничий знову й знову безжально наїздив на супротивника, а Семів спис зміїним язиком метавсь у ворожих шерегах.

Звідкілясь почулося, як сурмлять на відступ. Але тих, хто відгукнувся на цей заклик, було дуже мало.

— Витри-но очі, Сіддгартхо, — пролунали слова Смерті, — і шикуй лави наново. Пора їх дотиснути. Манджушрі Мечник має оголосити наступ.

— Так, Смерте, знаю.

— Поле — наше, а перемога — ще ні. Боги спостерігають, оцінюють, на що ми здатні.

Сем дав сигнал піднятим списом, і війська почали новий рух. Відтак знову нависла тиша. Зненацька вщухнув вітер, стихли звуки. Небо було голубе. Земля — втоптана сіро-зелена маса. Пил примарним живоплотом висів на віддалі.

Сем оглянув лави й показав списом уперед. Цієї миті вдарив грім.

— На поле виходять боги, — почулося від Смерті після погляду вгору.

Зверху промайнула громова колісниця. Та жодна руйнівна злива не пролилася.

— Чому ми досі живі? — поцікавився Сем.

— Гадаю, вони воліють, щоб наша поразка була ганебніша. А ще, може, їм страшно застосувати колісницю проти її творця — і страх цей має підстави.

— У такому разі... — мовив Сем і дав військам сигнал наступу.

Колісниця понесла його вперед. Услід за ним пішли сили Прагну.

Вони вирізали розпорошених утікачів. Зім’яли чати, що намагалися їх затримати. Попри зливу стріл, розбили лучників. І от тоді перед ними постало основне святе воїнство, яке заприсяглося зрівняти місто Прагну із землею.

Тут труба просурмила небесне гасло.

Супротивні шереги воїнів-людей розступилися.

Наперед виїхало п’ятдесят напівбогів.

Сем здійняв свій спис.

— Сіддгартхо! — почулися слова Смерті. — Владаря Калкіна ніколи не долали в битві.

— Знаю.

— При мені Талісман Ув’язнювача. На багатті при Краї Світу знищили підробку. Справжній я зберіг, щоб дослідити. Але нагода на це мені так і не випала. Стривай-но, я опережу тебе ним.

Сем підняв руки, дозволивши Смерті застібнути йому на талії пояс із мушель.

Відтак він дав силам Прагну знак призупинитися.

Візничий-Смерть помчав його самого назустріч напівбогам.

Над головами декотрих із них грали німби ранніх Образів. Інші несли дивну зброю, що допомагала фокусувати їхні дивні Атрибути. Колісницю облизали вогні, що зійшли згори. Її шмагнули вітри. На неї впали оглушливі звуки. Сем повів списом, і перші троє з його суперників заточилися й упали зі спин своїх буреплазів.

Затим рука Смерті скерувала колісницю в їхню гущу.

Її краї — гострющі леза, а швидкість її втричі більша за кінську, удвічі — за буреплазячу.

Обабіч Сема здіймалася мжичка — мжичка, забарвлена кров’ю. У нього метали всяке тяжке знаряддя, але воно щезало з очей, відхилене то туди, то сюди. У вуха його били ультразвукові верески, але щось їх почасти глушило.

Без жодного виразу на обличчі Сем здійняв спис високо над головою.

Лице його миттю полютішало, і з вістря застрибали блискавки.

Буреплази з вершниками пеклися нахрумко.

У ніздрі йому вдарив запах смаленої плоті.

Він зареготав, а рука Смерті розвернула колісницю на другий захід.

— Стежите там? — заволав Сем до неба.