Володар Світла - Роджер Желязни

— І що ж ти пропонуєш?

— Маю досить співчуття до твоїх учинків, щоб допомогти втекти з Небес.

— Дякую, ні.

— Хіба ти не хочеш виграти це змагання?

— Хочу, і зроблю це по-своєму.

— Як же?

— Повернуся зараз до Міста й знищу стількох із них, скількох зможу, перш ніж вони мене спинять. Якщо впаде досить багато великих, інші не зможуть утримати цю місцину купи.

— А якщо впадеш ти? Що тоді буде зі світом і справою, яку ти обстоював? Чи зможеш ти знову піднятись її боронити?

— Не знаю.

— То як ти спромігся повернутися?

— Був я колись одержимий демоном. Я досить-таки сподобався йому, і коли нам загрожувала небезпека, він сказав, буцімто «посилив мої вогні» так, що я зможу існувати незалежно від тіла. Я й думати про це забув, аж доки побачив свій пошматований труп унизу на вулицях Небес. Знав я лиш одне місце, де можна роздобути інше тіло, а саме — Павільйон богів карми. Там був Муруґан, вимагаючи, щоб його обслужили. Як ти й сказав, моя сила — електровладдя. От я і виявив, що вона діє, навіть коли не спирається на мозок: електричні кола на мить розімкнуло, я потрапив у нове Муруґанове тіло, а Муруган — під три чорти.

— Те, що ти мені все це розповідаєш, здається, свідчить про твій намір відправити мене вслід за ним.

— Мені прикро, добрий Куберо, бо ти мені до вподоби. Як даси слово, що забудеш почуте й зачекаєш, доки до цього додумається хтось інший, я дозволю тобі жити й піти звідси.

— Ризиковано.

— Я знаю, що ти ніколи не зламав даного слова, хоч ти й старий, як самі пагорби Небес.

— Котрого бога ти вбив би першим?

— Звісно, владаря Яму, бо він, напевне, найближчий із моїх переслідувачів.

— Тоді й мене вбити мусиш, Семе, бо ми з ним браття-локапали й друзі.

— Якщо доведеться тебе вбити, ми обоє напевне про це пошкодуємо.

— А чи ти, бува, не перейняв у своїх приятелів-ракашів смаку до закладів?

— Яких саме?

— Переможеш — матимеш моє слово про це не розповідати. Переможу я — тікаєш зі мною на спині Гаруди.

— А змагання яке?

— Ірландські вибиванки[120].

— Ти, гладкий Куберо? Зі мною в моїм пречудовім новім тілі?

— Так.

— Тоді бий перший.

На темному пагорбі на дальньому краю Небес стояли лицем до лиця Сем і Кубера.

Кубера відвів правий кулак і зацідив ним Семові в щелепу.

Сем упав, полежав хвильку, відтак повільно звівся на рівні.

Потираючи щелепу, повернувся на свою позицію.

— А ти, Куберо, дужчий, ніж здаєшся, — визнав він і вдарив.

Кубера звалився долі, хапаючи повітря.

Спробував підвестися, передумав, трохи простогнав, а тоді подужав-таки знятися на ноги.

— Не думав, що піднімешся, — сказав Сем.

Кубера рушив до нього, показавши темну вологу цівку на підборідді.

Коли він став на місце, Сема тіпнуло.

Кубера ждав, досі глибоко дихаючи.

Збігай сірим нічним муром. Тікай! Попід скелею. Ховайсь! Із шалу водніє в тебе нутро. Од цього теркого перетину шкряботить тобі по хребті...

— Бий! — не витримав Сем. Кубера всміхнувся й ударив.

Він лежав дрижачи, і до нього долинали голоси ночі, складені з комашиних звуків, вітру й зітхання трав.

Тремти-зривайсь, мов останній листок восени. У грудях твоїх грудка криги. У мізках твоїх жодних слів, тільки порух барв паніки...

Сем мотнув головою і підвівся на коліна.

Падай знов, клубком згорнися й ридай. Бо ж такий початок людини й кінець її такий самий. Усесвіт покотом суне, кулею чорною. Чого торкає, скрушає. До тебе прямує. Тікай! Якусь мить зможеш виграти, а то й годину цілісіньку, перш ніж куля на тебе накотиться...

Він здійняв руки до обличчя, опустив їх, тоді зиркнув на Куберу й випростався.

— Це ж ти збудував кімнату під назвою «Страх», — мовив він, — у Павільйоні тиші. Тепер пригадую твою силу, старий боже. Її забракне.

Незримий кінь пасовищами розуму твого чвалує. По слідах од копит ти пізнаєш його, кожен з яких рана єсть...

Сем став у позицію, стиснув кулак.

Небо рипить над тобою. Земля під ногами ось-ось і розступиться. А що то за тінь — не тінь височенна позаду тебе постає?

Семів кулак трусився, але він послав його вперед.

Кубера заточився на п’ятах, голова його смикнулася вбік, але з ніг він не впав.

Сем із тремтінням стояв, поки Кубера відводив правицю на останній удар.

— Старий боже, ти махлюєш, — зауважив він.

Кубера всміхнувся крізь кров, і його кулак прилетів чорною кулею.

Яма саме балакав із Ратрі, коли ніч розірвав крик пробудженого Гаруди.

— Такого досі не траплялось, — мовив він.

Небеса поволі почали розступатися.

— Може, владар Вішну вилітає...

— Він ніколи не літав уночі. І я говорив з ним недавно — нічого він про це не казав.

— Тоді котрийсь інший бог насмілився взяти його боговоза.

— Ні! До пташника, владарко! Хутко! Твої здібності можуть стати мені в пригоді.

Він потягнув її за собою до сталевого гнізда Птаха.

Гаруда не спав і був розпутаний, але ще в каптурі. Кубера, принісши Сема до пташника, прив’язав його, досі непритомного, до сідла.

Сам же зліз на підлогу, де дав системі керування останню команду. Верх клітки відсунувся. Тоді Кубера взяв довгий металевий гак-стрекало й повернувся до мотузяної драбини. Пташиний запах приголомшував. Гаруда неспокійно совався й настовбурчував пір’я у два людські зрости завдовжки.

Кубера повільно видерся нагору. Коли він уже прив’язувався, до клітки наблизились Яма й Ратрі.

— Кубера! Що за божевілля? — гукнув Яма. — Ти ж не терпиш висоти!

— Нагальна справа, Ямо, — відказав той. — Чекати, поки долагодять громову колісницю, означало б ізгаяти день.

— Що за справа, Куберо? Чому б не взяти гондолу?

— Гаруда швидший. Розповім, як повернуся.

— Я міг би допомогти?

— Ні. Дякую.

— Але владар Муруґан може?

— У цьому випадку — так.

— Між вами ніколи не було злагоди.

— І тепер нема. Але я маю потребу в його послугах.

— Гей, Муруґане! Чого він