Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер
Усі затамували подих. Кайлін стояла трохи збоку, віск, що стікав маленькою свічечкою, обпікав їй пальці. Не бреши перед вогнем — це було звичаєм, відомим і виконуваним усіма. Він був завезений меекханцями під час завоювання, але закоренився на Сході дивовижно швидко. Тут його звали Розкриттям. Простий, мало не магічний, обряд. Коли ти, тримаючи свічку, каганець або навіть шматочок дерева, що палає, стоїш між друзями — ти повинен говорити правду. Говориш, дивлячись на полум’я, а воно поглинає твої слова, записує їх у собі, і ти вже ніколи не зможеш від них відмовитися. Молоді складають одне одному присягу, тримаючи в руках свічки, купці підписують найважливіші умови, тримаючись однією рукою за лампу. Тому, хто помирає, запалюють свічку, щоб він не відходив у темряві, щоб його останні слова не щезли. Полум’я — це правда й очищення.
— Після переможної битви за Меекхан на мене пролилися всі почесті, які лише можуть впасти на людину. Досі я користуюся привілеєм звертатися до імператора по імені й мати в нього аудієнцію за першим бажанням. Це, зрозуміло, не враховуючи золота, земель і титулів, — Ласкольник замовк, і здавалося, що він, задивившись у полум’я, бачить ті давні дні, красиві паради в столиці, прийоми та бенкети на свою честь. — Оце моя заслуга. Перші роки по війні я був у Новому Меекхані одним із найважливіших людей. Чоловіки намагалися опинитися за моїм столом, жінки — аби від того стола потрапити в ліжко. Я мав… я маю садибу під містом, де стоїть палацик, зведений з мармуру та алебастру, і займає стільки місця, як і чверть Літрева. У виноградниках, якими поростають навколишні узгір’я, можна було б вибудувати і п’ятдесят таких містечок. Я розводив коней, які мали б бігати швидше вітру і — волоссям Лааль клянуся — мені це вдавалося. П’ять років поспіль мої кобили посідали перші місця у Великих Імперських Перегонах, я був прославлений, багатий і повносилий. Але я не був меекханцем чистої крові, а імператорський двір — це майданчик для розваг нудьгуючих аристократів із Ради Перших. Для них я мав бути пішаком або ж, найбільше, мало значимою фігурою, диким варваром, який тимчасово підбився під ласку імператора, — кха-дар дивно посміхнувся, вишкіривши при цьому зуби, наче справжній вовк. — Ось моя заслуга. Я дозволив втягнути себе в придворні інтриги, допоміг вистежити й покарати змовників, які намагалися здобути для себе нові привілеї. І заплатив за це. На шостий рік, перед самими Великими Перегонами, хтось отруїв трьох моїх найкращих кобил. Потім хтось поширив поміж найманих працівників чутку, начебто я служу Небажаним і складаю жертви з людей, тож половина винограду зогнила, бо не було кому йо-ro збирати. Пізніше мені намагалися підкинути компрометуючі документи. А потім хотіли звинуватити у зґвалтуванні.
Він знову блиснув дикою посмішкою та замовкнув. За мить, досі вдивляючись у вогник, продовжив розповідь.
— Я знайшов особу, за дорученням якої отруїли моїх коней, а оскільки це виявилася княжна високого роду, то я викликав на двобій її найстаршого сина та вбив його. Потім згадав, що в неї є ще двоє синів, які не можуть відмовити мені в сатисфакції. Так я перетворився зі звичайного ворога на ворога смертельного. До праці у винницях я стягнув людей із віддалених місцин, щедро їм переплачуючи. Компрометуючі папери я показав імперським Щурам, а вони на раз-два відшукали того, хто їх сфальшував. Сім’ю дівчини, яка хотіла звинуватити мене у зґвалтуванні, я наказав поставити перед імператорськими ясновидцями. Більше я про неї не чув. Оце моя заслуга.
Вперше Ласкольник відвів погляд від свічки та роззирнувся. Це він наказав прийти сюди з вогнем у руці найдовшої зимньої ночі, коли в засніжених степах шаліли морозні вихори. Кайлін не розуміла, навіщо, але навіть сліпий помітив би: щось коїться.
Після смерті тітки, після невдалої спроби викрадення Ласкольник жодного разу ніде не з’являвся сам. Його завжди супроводжувало кілька людей. Поміж Літревом і навколишніми гарнізонами почали курсувати посланці, гості з далеких регіонів Імперії приїздили та просили про зустріч із генералом, а поблизу міста постійно крутилася якась хоругва. Тепер, щоби викрасти чи вбити Ласкольника, треба було кількадесят озброєних людей.
Чаардан також працював. Вона сама їздила з листами в різні місця, до військових гарнізонів, до міст-таборів Фургонників-верданно, до дивних людей, яких вона в житті не запідозрила б у знайомстві з кха-даром. І це дедалі більше її дратувало. Ласкольник і слова не сказав про те, що він дізнався у викрадача-невдахи, її родина певного дня спакувалася й переїхала до Манделлена, Бердеф з’являвся та зникав за власним бажанням. Вона ж відчувала себе трісочкою, яку підхопив струмок і несе в невідомість.
А потім випав сніг і на кілька днів усе завмерло. Уже місяць всі сиділи в місті й кисли в здогадках. А це ніколи не обіцяло нічого хорошого.
Ласкольник продовжував.
— Наступні десять років я розважався в столиці як один із Ради Перших. Здобув союзників в інтригах, знайшов ворогів, які віддали би половину свого достатку, аби лише мене знищити. Але поки армія стояла за мене стіною, а імператор приймав мене вдень і вночі, я був надто міцним горішком. І мені це подобалося. Влада, приниження неприятелів, нагорода від лояльних, погляди й шепотіння, коли я йшов коридорами імператорського палацу. І думки: оце я, варвар зі Східних Степів, напівкровка, який не знає власного батька, йду в шовках та оксамитах по підлозі з алебастру, а ви тримайте шию нижче, сучі діти, — закінчив Ласкольник крізь стиснуті зуби. — І сталося так, що жінка, яка колись наказала отруїти мені коней і якій я за це вбив сина, втратила і двох інших дітей. Я не мав із тим нічого спільного, цього разу це була не моя гра, але коли останній з її синів сконав, заколотий стилетами найманих убивць, вона зустріла мене в коридорі та сказала: «Ти такий само, як ми. Ми перемогли, генерале Ласкольнику».
Кайлін подивилася на обличчя, які її оточували. Усі здавалися захопленими розповіддю, наче чули її вперше. Навіть ті, хто їздив у його чаардані від самого початку.
— Я пам’ятаю, що почувши ці
