Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Вона хотіла бути на допиті, але їй заборонили. Анд’еверс і кхадар — обидва, наче керовані однією волею.

— Ні, донечко. Ти не дивитимешся на це.

Ласкольник стояв спиною до в’язня, який, голий та спітнілий, глипав у його бік вибалушеними очима. Здавалося, що він от-от перегризе шматок деревини, який сунули йому між зуби.

— Він убив тітоньку.

Вона не знала, що можна сказати ще. Зрештою ці слова зараз нічого не значили. «Убив тітоньку» звучало так само, як «спік хліб» чи «напоїв коней». Вона намагалася не думати про те, що несли ці слова, бо якби дозволила прихованій у них правді прослизнути вглиб її душі, то захлипала б, скрутившись у клубок. Але ні, не зараз. Іще було трохи роботи до виконання, навіть якби вона мала особисто здерти шкіру з того сучого сина.

В’язень глянув їй у вічі й напнув м’язи так, що аж затріщали ремені.

Ласкольник обережно взяв її за підборіддя, розвернув до себе. Подивився в очі.

— Ні. Якщо ти залишишся з нами — тебе це змінить. Повір, одна справа зарубати когось шаблею чи послати в нього стрілу в бою, а зовсім інша… це. Відпусти це, Кайлін.

— Що?

— Відпусти це. Заплач, як зараз плачуть дівчата, потрощи трохи посуду, як Есо’бар, збий собі кулаки, б’ючи в стінку фургона, як близнюки. Не стримуй цього, бо воно зжере тебе зсередини.

Вона шарпнула головою й звільнилася від його пальців.

— Не зможу, кха-даре. Ще ні. Мушу знати, хто саме дав їм наказ приїхати сюди.

— Ми довідаємося.

— І ти мені скажеш?

— Якщо зможу.

— Якщо зможеш? — вона мимоволі звела брови й посміхнулася, шкірячи зуби в дикій гримасі.

— Якщо зможу, — повторив він, ніби не помітивши виразу її обличчя. — Йди вже.

Випровадив її, а потім розвернувся й прикрив легкі двері. Вогонь горна змальовував на плетених стінах кузні гнучкі тіні.

Вона дивилася на них, стоячи, немов пустивши коріння в землю. Бердеф уже був поряд. Не супроводжував її в поїздці до сім’ї, не встиг повернутися вчасно. Зате тепер їй здавалося, що його кудлата присутність ніколи її не залишить. Він не занурювався в страждання. Як і кожна людина, знав біль утрати, але цієї миті найважливішою для нього була рана в душі Кайлін. Він відрізав її від розпачу, полегшував напади смутку.

Аби не це — вона б вила в небеса.

Не пам’ятала, скільки часу так стояла. Годину? Дві? Це не мало значення. Спершу зсередини кузні доносилися лише звуки міхів, а їх супроводжував радісний танець тіней на стінах. А потім почалося.

Тихий шепіт, ще тихіша відповідь, наступні запитання, а тоді довші фрази, виштовхані з перехопленої жахом горлянки, короткий обмін словами. І знову. Запитання, відповідь, запитання… Вона не чула слів, не намагалася їх зрозуміти, лише вслухувалася в їхню мелодію. Спокій, рішучість і впевненість в одному голосі, страх, переляк і смуток — в іншому. Аж раптом у тому голосі з’явився спротив, відчайдушність. Хтось повторив запитання, відповідь була ще коротшою, її ніби супроводжував плювок. Схоже, в’язень відійшов від шоку та знайшов у собі рештки відваги.

Вона злегка передбачувала, що саме зараз відбудеться. Чергового питання не почулося, міхи запрацювали інтенсивніше, а потім — сичання. Обридливе, вологе й мокре, наче шмат заліза гартували в барилі. Не було крику — лише стлумлене, здавлене кляпом виття й звук тіла, що билося об землю.

А потім — наступні запитання, поставлені тим самим тоном, що й попередні. І шепіт: благальний, гарячковий, перерваний схлипуваннями. І звук кляпу, який втискають у горло. І знову дихання міхів і сичання.

І нові питання.

Вона стояла перед кузнею, коли горно розжарювалося й темнішало, а на тлі миготливого полум’я вгадувалася потужна фігура з молотом у руці. Тоді Кайлін чула щось, що могло бути лише звуком ламання кісток. Коли в’язень плакав, благав і схлипував. Коли блював і давився.

Нові запитання — одне за іншим — незмінно тим самим спокійним, байдужим тоном. Ласкольник, поволі розуміла вона, її кха-дар, був не лише ходячою легендою Степів. Він, як розповідали, починав як баніта, вигнанець, перш ніж доля та військова завірюха поставили його перед обличчям імператора. А під час війни? Скільки бранців він ламав отаким-от чином, бо інформація була в тисячу разів ціннішою за докори сумління? Напевно, не особисто. Вистачало й того, що він як генерал наказував допитати когось, що відсилав розвідку, аби взяла за язика, що вже призводило до припалювання п’яток та виривання нігтів. Що треба мати в собі, щоби робити такі речі? Як сплять після чогось такого? Вона тихенько відступила, розвернулася й пішла, поки не опинилася поза колом фургонів. Кузня стояла на краю Літрева, за її межами відкривався вид на Степи. Місяця не було, але завдяки цьому зірки світили особливо сильно. Вона сплела руки на грудях і сперлася об фургон. Пес досі супроводжував її, і цього разу його смуток був майже відчутний фізично. А може, це був її смуток? Вона потягнулася вглиб.

Тьотю?

З того часу, як вони повернулися із бранцем в кузню, Кайлін відчувала її, як відчувають чиюсь присутність у до того часу порожній кімнаті. Вона була тут, не пішла. Чекала чогось, а Кайлін боялася до неї обізватися.

З’явилася раптом, без попередження. Подивилася на Кайлін.

Вибач мені, тьотю. Прошу.

Не мусила говорити цього вголос.

Тітка лише усміхнулася, а тоді торкнулася її щоки.

Привіт. Люблю тебе. Журюся. Це не твоя вина.

Якби я не прибігла до вас…

Вее’ра поволі похитала головою. Духи завжди були німі, позбавлені матеріальної постаті, не могли говорити. Хіба що знали анаго’ла.

Мій вибір. Я знала.

Через мене — саме лиш зло.

Усмішка тітки була такою ж, як і раніше.

Нерозумна коза. Клятви принесені. Каравани вирушать. Ми маємо шанс.

Щось промайнуло поряд і всоталося в ніч.

Він помер. Бідний хлопець.

Кайлін усміхнулася до Вее’ри. Лише вона могла так сказати про свого вбивцю.

— Я кохаю тебе, тьотю, — сказала вона вголос.

Я кохаю тебе, донечко.

Зникла тої миті, коли поряд із Кайлін встав Ласкольник.

— Він помер.

— Я знаю. Що він сказав?

— Не можу про це розповісти, донечко. Це справи… Дізнаєшся, але поки зарано.

Він замовкнув на мить, наче чекаючи на вибух її злості. Вона ж мовчала.

— Колись скажеш мені?

— Так. Обіцяю.

— Добре. Що з Першим?