Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

в Імперії також розраховують на те, що се-кохландійське царство розпадеться на три або чотири менші держави. І знають, що ніщо так не об’єднує, як спільний ворог. Ми не дамо їм такого ворога, не в постаті великих караванів, що в’їжджають у Степи із Заходу. Вони б відкували на вас армію, серед Синів Війни з’явився б новий Батько — молодий і спраглий перемог.

— Ви боїтеся.

Це мало прозвучати як звинувачення, але Ласкольник лише кивнув.

— Не знаю, як там інші, але я — напевне. Двадцять років ми відбудовували східні та північні провінції. А за рік можемо все втратити. Тож так. Я боюся.

Дер’еко склав руки на грудях.

— Генерале, дай мені щось більше, ніж погрози й страх. Інакше ми вирушимо.

— Коли? Зараз? Дер’еко, нині початок осені, ще не почалися дощі, але за пару днів вони можуть піти, і Степи перетворяться на багно. Фургони загрузнуть по вісь. Ви не дістанетеся Півночі до морозів. А якщо навіть і зробите це, то там не буде достатньо корму для ваших тварин і часу на те, щоби поставити табори й опанувати височину. Програєте ще до того, як все почнеться. Ні, хлопче, ви планували вирушити десь за пів року, ранньою весною, коли багато води, свіжої трави, а дні стають дедалі довшими, тож можна проїжджати більше без відпочинку. Я маю рацію? Ну й, вочевидь, більшість кочівників тоді ще сидітиме в зимових таборах, далеко від головного шляху на височину. Перш ніж вони зорієнтуються, ви пройдете половину шляху. Такий був план, еге ж?

По мірі того, як кха-дар промовляв, обличчя Першого темнішало. Він виглядав так, ніби от-от мав вибухнути. Раптом він дико пирхнув і посміхнувся.

— Батько правий. Легко забути, генерале, з ким я розмовляю. Ти б і сам так зробив, еге ж? Вирушив би навесні?

— Так.

— Тож за пів року… ми зможемо поїхати?

— Я вже казав. Лиш якщо Йавенир помре, а його наступники почнуть різати один одного.

— А якщо, незважаючи ні на що, ми спробуємо?

— Чим стає фургон без коней? — повторив Ласкольник. — Ми вам не дозволимо.

— Справді?

Ох, як же прозвучало це «справді», яке тягнулося ліниво, із викликом у погляді. І з відповідною стійкою: ліва нога уперед, трохи зігнуті ноги, опущені руки, права — схована за спиною. Молоді й нетерплячі люблять швидко вирішувати такі справи. Особливо, якщо носять із собою зброю.

— Витягни ножа, Дере, і я особисто поламаю тобі кістки, — Кайлін уперше в житті чула, аби коваль говорив таким голосом — наче льодовик сунув уперед.

У кузні запанувала абсолютна тиша.

Кінське форкання в цій тиші прозвучало як удар грому. Кайлін мало не підстрибнула. Як, най йому грець, хтось зумів під’їхати під будинок так безшелесно? Обережно, посуваючись навпочіпки, вона дісталася до кінця стіни й визирнула з-за рогу.

Шестеро коней і п’ятеро вершників: усі в кольчугах і шоломах, зі зброєю при боці. Плащі, фарбовані в коричневий колір, звисали з їхніх плечей. У найвищого з них кидалася в очі червона кайма. Імперська кавалерія.

За наказом усі вони зійшли з коней. Четверо попрямували до кузні, п’ятий залишився назовні і, тримаючи в руках віжки, розг-лядався навколо зі зверхнім виразом обличчя. Кайлін сховалася та приклеїлася до тонкої стінки.

— Генерале Генно Ласкольнику?

Скільки ж разів вона вже чула цей тон, а надто в голосах солдатів, які служили в меекханській кавалерії. Ласкольник, той Ласкольник, для більшості солдат був другою людиною після імператора. А для декого — навіть першою.

— Кха-дар Генно Ласкольник. А хто запитує?

— Старший лейтенант Каневен-фель-Консет, Третя Хоругва Восьмого полку. Генерал Гевенролле передає вам свої вітання.

— Авельн? Він ще живий? Як він там?

— Разом із полком стоїть зараз в Омер-кла. Питає, чи пам’ятаєте ви про Еловінс.

— Хе-хе-хе… Ще й як! Він справді наказав вам про це згадати?

— Сказав, що ви зрадієте. Оце й усе.

— Хе-хе, він мав рацію, а… Це що?

— Наша страховка, генерале.

Щось у голосі офіцера змінилося. З’явилася якась похмура, непохитна впевненість, яка зазвичай товаришить людям, які тримають ніж біля чужої горлянки. Почувши цей тон, Кайлін відчула, як на спині проступили сироти. Вона лягла на землю й знову обережно визирнула за ріг будівлі. Солдат, який пильнував коней, уже не виглядав розгубленим: стояв, розвернувшись до неї боком, та уважно споглядав навколо. У руці тримав легкий арбалет із коротким ложем і невеликими дугами. Ідеальна зброя для того, аби ховати її під плащем. Погляд охоронця пройшовся кузнею. Кайлін завмерла, щоб її рух не привернув його уваги, і могла тільки слухати, що коїться всередині.

— Це не схоже на військовий арбалет, — озвався Ласкольник.

— Їдемо! — викрадач не мав наміру дискутувати. — Назовні чекає осідланий кінь.

— Я нікуди не збираюся.

Клацання зброї. Короткий, переривчастий крик. Хтось упав. На землю посипалися металеві предмети.

— Він житиме, — голос анітрохи не змінився. — А якщо йому швидко нададуть допомогу, то, можливо, навіть не залишиться кульгавим до кінця життя. Генерале, я отримав наказ доставити вас на місце живим чи майже живим. Про інших мови не було, тож якщо… — Спершу я його перев’яжу.

— Тепер — оцей.

— Стояти!

Вона майже бачила це: як Ласкольник кидається та встає між убивцею та іншим Фургонником. Хто був першим? Анд’еверс чи Дер’ко? Жоден навіть не озвався — клята верданнська гордість. Не виказуй страху, не виказуй болю, ворог — лише пил у твоїх очах і така інша дурня.

— Ти вцілив йому в стегно, кров бризкає. Ймовірно, стріла перебила артерію. Він живий лише тому, що стріла залишається в рані, але помре протягом чверті години, якщо хтось не накладе йому пов’язку. Тож обирай: або й мене застрелиш на місці, або даси мені три хвилини, щоб урятувати йому життя.

Ласкольник говорив спокійно й тихо. Вона не поставила б на життя того солдата й ламаного гроша. Кілька секунд панувала тиша.

— Три хвилини. Ти, старий, стань отам у кутку.

Старий. Підстрелили Дер’еко. Три хвилини.

Ці думки промайнули в її голові одночасно. Вартовий саме розвернувся до неї спиною, споглядаючи навколо, тож вона змогла відповзти. Озирнулася: єдиним фургоном, що його не бачив солдат, який пильнував коней, була кухня. Вона підхопилася на ноги та за кілька стрибків опинилися біля дверей.

Дві з половиною хвилини.

Вона увірвалася всередину та зустріла зацікавлені погляди Есо’бара й тітки.

— Ти ще тут? — Вее’ра широко усміхнулася.

Кайлін перейшла на низьку мову. Замахала руками.

«Велика небезпека. Погані люди. Підстрелили Дера. Викрадають Ласкольника. Дядько здоровий».

У цьому була головна принада анаго’ло. Кілька жестів —