Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

— Ніхто, крім родини, не бачив його в сідлі. Вони мовчатимуть. Анд’еверс… еластичний. Але все залежить від Дер’ека. Чи зможе він нагнути свою, гм, фургонність. Розумієш?

— Авжеж. Я поговорю з ним. Я і решта. І… що ти пообіцяв дядькові?

Він навіть не здригнувся.

— На Фургонницьку височину можна дістатися, мандруючи на північ та оминаючи Олекади зі сходу. Вони мали саме такий намір. Це означало б, що десь п’ятсот, або й більше миль їм довелося би битися за кожен крок. Це самогубство.

— Отже?

— Я, Ґенно Ласкольник, — почав він тихо промовляти, — генерал Першої Кінної армії, присягаюся, що знайду їм інший шлях на Літеранську височину. Такий, якого ніхто не очікує. Для жінки, яка марила, аби знову поїхати в каравані, і яка з казанком супу встала проти п’ятьох озброєних бандитів. Присягаюся Гривою Чорної Кобили. Ти чула, Кайлін? Ти меекханка й наполовину прибрана донька верданно. Ніхто не був би кращим свідком.

— Я чула, кха-даре.

— Добре. Тож почуто.

Ласкольник розвернувся й пішов. Лише за мить вона відчула сморід крові та паленого м’яса, який тягнувся за ним.

Кожен сам несе свій камінь.

І все, що з ним пов’язане.

ОЦЕ НАША ЗАСЛУГА

Небо ще залишалося темним, а з гір дув холодний пронизливий вітер, коли Дерван вийшов із заїзду. Запахнув кожушанку, дихнув у захололі долоні, енергійно розтер їх. Мерзнув. Зима ніяк не бажала відступати, нагадувала про себе, а особливо в такі ночі, як ця, сріблячи памороззю землю. Цей старий скнара Омераль не дозволяв розпалювати піч частіше одного разу на день, тож вилазити з ліжка блідим світанком було серйозним викликом.

Ранкові обов’язки Дервана були прості: нагодувати тварин у хліві, принести дров від шопи, розпалити пічку в кухні та поставити воду на кашу. Усе мало бути готовим, перш ніж прокинеться решта мешканців. Така вже доля наймолодшого парубка в заїзді.

Дві корови та чотири кози не вимагали надто багато праці: трішечки сіна й одного цебра води повністю їм вистачало, дерево було порубане, а криниця — не надто глибока. Зазвичай все порання тривало десь чверть години.

Він підвів погляд, уважно оглядаючи стіну густого лісу, який, хоча й на відстані десь в половину милі, постійно будив у ньому незрозумілий страх. Дерван не любив того лісу, уникав його вдень, боявся вночі, а найбільший страх він відчував саме напередодні сходу сонця. Може через те, що ліс видавався особливо грізним, наче велике похмуре чудовисько, яке розкинулося під ногами могутніх гігантів і щомиті готове кинутися йому в горлянку.

Здавалося, над лісом каменем можна докинути — висіли Олекади. Висіли, похилені уперед, похмурі й неприступні. Дикі вершини, чорні на тлі вже освітленого неба, виглядали як фрагмент декорацій у величезному театрі тіней. За годину, коли посвітлішає, гори являть свою форму, відкриють світові порепані скелясті обличчя, насміхаючись з весни білими шапками, покажуть щербаті перевали, ніби лагідні, але такі ж непрохідні, як і обривчасті урвища.

Він широко позіхнув. Власне, Дерван любив ці вранішні миті. Жодних криків, штурханини й постійного підганяння на роботу. Він міг працювати в тому темпі, в якому йому було зручно, і ніхто йому через це не докоряв. Міг зупинитися, коли хотів, задивившись у бліде небо, обігріти долоні біля розпаленої пічки. Якусь хвилинку міг уявляти, що лишився сам-один у заїзді, що трійця інших парубків, старий Омераль та його буркотлива, злостива дружина зникли, виїхали, залишивши його самого. Тоді він міг би бути щасливим, і навіть стара каша, намащена кількома шкварками, смакувала б йому краще.

Позіхнув знову й рушив до хліва. Стоячи в дверях та ігноруючи нетерпляче помукування корів, кинув оком на дорогу, до якої притулився заїзд.

Двадцять чотири стопи завширшки й чотириста дванадцять миль завдовжки. Таким був цей тракт, який починався біля підніжжя Кременевих гір, перетинав Ґоденську височину, Ловен, Лав-Онее, аби закінчитися в Дюлевеї, біля східного кінця Ансар Kipper. Праця, вкладена в будівництво цієї дороги, перевищувала будь-які людські очікування. Бо меекханці не визнавали існування чогось на кшталт природних перешкод. Аби хтось провів вздовж тракту лінію — виявилося б, що протягом усієї довжини дорога не відхиляється від ідеальної прямої більш ніж на пів милі. Та й це могло статися радше через помилки у вимірюванні, аніж через сили природи. Надто прямовисні узгір’я прокопувалися, річки перестрибувалися мостами, багна осушувалися, засипалися озера й прорубувалися похмурі ліси.

Дерван знав від купців, які мандрували вздовж східних провінцій, як виглядає увесь тракт; знав також і те, як його будували, але все одно ледве міг собі це уявити. Гігантські армії робітників, які, наче мурашки, проривають шрам на обличчі світу. Причому — роками поспіль. Перш ніж він потрапив сюди, мешкав поблизу каменоломні, звідки брали матеріал для будівництва, й на власні очі бачив, що всі оповістки про впертість південців були правдою. Лише вони могли зробити щось таке: вирвати, видряпати половину гори, а потім перенести її на нове місце й покласти на землю у вигляді кам’яних плит. Завжди, коли він виходив на дорогу, пізнавав мало не містичне відчуття: ого, це він іде горами, людською силою пониженими до рівня землі. І все лише для того, аби мати змогу торгувати.

Бо торгівля була кров’ю Імперії, а шляхи — її венами. Коли надходила пізня весна, пізнє літо й осінь, коли сади й винниці угиналися від плодів і наближався традиційний час забою худоби, на дорогах Меекхану з’являлися десятки й тисячі купецьких фургонів. Зима та рання весна, як оця, що стояла зараз, були часом сповільнення, коли коліс на шляхах туркотіло все менше. Це тоді в таких малих заїздах, як їхній, наставали часи затягувати паски. Купці тепер заїжджали до них нерегулярно, якщо й заїжджали взагалі.

Корови привітали Дервана лагідним муканням. Він наповнив жолоб, кинув трохи сіна нетерплячій худобі й долив води в поїлки. Сіно також скінчилося. Один із прислужників, який працював тут довше за Дервана, стверджував, що заїзд будували без доброго планування. До Блереґа, який лежав на Півдні, було дев’ять миль, а до Валенера, що лежав на Півночі — десять. Купецький фургон, ідучи імперським трактом, без зусиль долав двадцять миль денно. Це було легко порахувати — більшість проїжджали шлях між двома найбільшими містами Лав-Онее без необхідності затримуватися на ночівлю. Тож в їхньому заїзді зупинялися ті купці, які могли собі дозволити лиш одного коня, а тому воліли не ризикувати, що він помре дорогою. Також їхніми постояльцями були ремісники, які