Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

слова, я став як укопаний, і деякий час не міг і кроку зробити. Бурмотіння старої, зламаної жінки у вдовиній сукні, мало не ошалілої від болю, не мало б нічого значити, але я відчув себе так, ніби мене хтось шмагнув батогом поперек спини. Я підійшов до найближчого дзеркала і глянув у обличчя чужинцю. Гладко поголеному, із волоссям, вкритим гелем та модно обсипаним золотим пилом, в оксамитному кубраку та гаптованому шовковому плащі. Чужинцю, якого я не впізнавав. Очі його нагадували шматочки скла: тверді, безжальні й холодні; це були очі когось, кому я не довірив би й обрізаного орга. Переді мною стояв один із тих, ким я досі гидував, — інтриган і дворянин. Тож правда була такою, що я не втік зі столиці від інтриг, які проти мене плели, але я втік від тих, чиїм творцем був я сам. Я втік від чужинця у дзеркалі.

Кха-дар похилив голову, прикрив очі. На мить здавалося, що він більше не заговорить.

— Я закінчу пізніше, якщо дозволите. Я відкрив, тож я й закрию сповідь полум’ю.

* * *

Міст виглядав, як і більшість меекханських мостів. Мав ширину таку ж, як і дорога: чотири арки та бар’єр висотою у п’ять стоп. Власне, кожен міст, який вони проминали на шляху, виглядав майже так само — різною була лише кількість арок, а найдовший мав їх аж вісімнадцять. Блоки для цього мосту могли бути вирубані та оброблені у каменоломні за сотні миль, після чого їх перевезли сюди та вклали на місце. За необхідності їх можна було б використовувати для будівництва схожого мосту в будь-якій частині Меекхану. Імперські будівельники вже давно дійшли до висновку, що одноманітні конструкції — це основа успіху.

— Ну добре, хто з’їде зі мною до річки?

— Ти називаєш це річкою, Кайлін? Я можу з цього місця висцятися на інший берег. Навіщо тут взагалі будувати міст?

Здавалося, Кошкодур мав рацію. Малава не текла, а точніше, сочилася дном мілкого русла. Напевне, її можна було б переїхати конем до протилежного берега, навіть не намочивши тварині черева. Потік мав десь із двадцять кроків завширшки, лише одна опора мосту стояла в річці, а інші — на суходолі. До того ж з’їзд до води був широким та зручним і, що найважливіше, виглядав безпечним. Висипаний галькою берег гарантував, що тварини не загрузнуть у намулі. Дагена поплескала коня по шиї.

— Схоже, місцевим було соромно визнати, що в них протікає такий недострумок, от вони й підкупили картографа, який назвав це невідомо що річкою. Якщо Валенер таке ж місто, як Малава — річка, то ми застанемо там три мазанки та курник, еге ж, Кайлін?

— Ми не ідемо до Валенера. Маємо чекати на решту біля розгалуження в бік гір — там і затримаємося. А тепер — завдання тобі. Глянь на опору праворуч.

— Дивлюся — і що?

— На її основу.

— Дивлюся на основу. І що?

— А тепер переведи погляд вище і скажи мені, на якій висоті уриваються сліди від водоростей та іншої водяної рослинності.

Уся четвірка замовкла на хвилину.

— От же ж ти… — Кошкодур глянув на річку, потім на міст і знову на річку. — Аж так високо? Це ж скільки буде? Десять, дванадцять стоп? Вона махнула рукою.

— Принаймні п’ятнадцять. Коли в горах нарешті розтануть сніги, уся та вода потече сюди. Я на власні очі бачила, як маленький струмок за годину перетворювався на потік, а за дві — на річку, забираючи в людей здобуток усього життя. За кілька чи кільканадцять днів тут ревтиме вода і до того ж так сильно, що якщо хтось впаде в неї, то течія занесе його аж до моря. Не смійтеся з місцевих річок, бо це дикі й підступні чудовиська.

Вони спостерігали за лінивим потоком.

— Краще, аби ці сніги врешті почали танути, бо інакше може забракнути води внизу річки, — заявив нарешті Янне. — Де має бути той з’їзд до Кеглорена?

— Милю звідси.

— То їдьмо.

Вони проминули міст. Дагена під’їхала до неї та штурхнула в бік.

— Якісь спомини, Кайлін? Останні три дні ти майже не розмовляєш.

Вона замислилася. Власне, повинна була щось відчувати, знайти в собі якісь спомини або хоча б слід від них. Але тут — нічого. Олекади відбилися в її пам’яті неглибоко, хоча вона й прожила тут половину життя. Гори не вросли в неї, не вирізали слід у кістках або в серці. Може тому, що її родина оселилася тут лише два покоління тому, шукаючи кращої долі та знайшовши лише необхідність гарувати від світанку до ночі на шматку землі, відданої під обробку місцевим бароном. Вона пам’ятала розповіді батька про початки господарювання. Земля була такою кепською, що навіть кози не мали з неї пожитку. Але ж вони — спробували. Вигрібали з полів каміння, посадовили кількадесят низеньких морозостійких яблунь, розвели маленьку отару овець та кіз.

Билися.

І програвали.

Однією з речей, яку вона пам’ятала виразно, було те, що земля може народжувати каміння. Щороку навесні вся родина виходила в поле й збирала їх, складаючи в чималі купи. Тільки потім починалося орання землі й сіяння збіжжя. А наступної весни знову спершу прибирали з поля каміння і лише потім засівали. І так без кінця. Це вона також добре пам’ятала: їхній шматочок землі, оточений віночком кам’яних курганів, з яких найстаріші вже порослиякимись травами й ожинами. Кайлін гралася поміж тими пригорками разом із братами, нетерпляче видивляючись зрілих плодів. Майже завжди ходила голодною. Це тому разом із хлопцями вона навчилася стріляти з лука, перш ніж їй виповнилося сім років. Заєць, байбак чи навіть білка — не було створіння негідного її стріли. Усе, що могло потрапити до казанка, а потім до черева — ставало ціллю.

— Голод, холод і бідність, — сказала вона нарешті. — Тут можна вигодовувати лише кіз та овець, мало що виросте на тутешньому камінні, а власник землі відбере в тебе кожний грошик, який ти заробиш на ріллі. Якщо хтось має голову на плечах, то мріє лише про те, аби звідси завіятися.

Найкраще вона пам’ятала той день, коли батько вирішив поїхати на Південь. Після війни з кочівниками провінції біля кордонів Степів із відкритими обіймами вітали кожну пару робочих рук, обіцяючи роки звільнення від податків, дармову землю та численні привілеї. Батько після довгої розмови з матір’ю викопав прихований у кутку хати мішечок зі жменею срібла, поїхав до міста й повернувся з фургоном, запряженим парою коней. Два коня! Вперше