Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Він прикрив очі, мовби ці нескладні фрази абсолютно його вичерпали.

— Оце моя заслуга.

* * *

Дорога втягнула їх у гори майже непомітно. Якби хтось, ідучи цим шляхом, на мить приспав у сідлі, то за чверть години, підвівши голову, побачив би темний камінь і високі стіни, які поросли латками моху. Йому здалося б, що його пожерла якась потвора і втягнула у горлянку. Будівельники дороги, напевне, використали природний перевал, тріщину в скелі, бо не можна було уявити, щоби щось таке створили людські руки. Скелі по обидва боки дороги п’ялися на сотні стоп уверх.

— Хай його демони… — Кошкодур лише раз глянув догори й відразу зачепився поглядом об кінську гриву. — Воно ж зараз завалиться.

— За тисячі років не завалилося — не завалиться й зараз. Потім має бути краще. Ширше.

— Кайлін, «ширше» — це якщо я бачу на десять миль навколо. А зараз воно вузько, наче у щурячій сраці.

* * *

— Оце моя заслуга. Звуся Сарденом Ваедроником, хоча це не моє справжнє ім’я та прізвище. Я походжу з північного Ловена. Усі говорять на мене Кошкодур, бо я люблю запах м’яти. Я є… я був солдатом. Служив під генералом Ласкольником у Сорок Другому полку гвардії і допнувся до лейтенанта. Я бився з кочівниками наприкінці війни, брав участь у битві за Меекхан, у битві під Серентаєм і в Довгій Погоні. І в десятках менших сутичок і зіткнень.

Кошкодур стояв у колі миготливих вогників і вперше з того часу, як вона з ним познайомилася, виглядав несміливим. Не посміхався глузливо, не гладив хвацько вусів. Якщо хтось відчував, що саме коїться, то це був саме він. Крім того… Дика Посмішка Сіроволосої, він же був колись офіцером, причому — гвардійського полку. Кайлін знала, що він служив в армії, але вважала, що максимум у званні десятника. Повний лейтенант. Це означало, що він міг командувати — а напевне й командував — цілою хоругвою.

— Десять років по війні, коли закінчився мій контракт, я не підписав наступного, а спакувався й повернувся додому. Служба у Гвардії та ще й біля столиці — це, під час миру, зайняття для знуджених шляхетських синків. У ході війни навіть звичайний пастух може підвищитися до офіцера. Після кожної битви я мусив наказувати кільком людям обшивати плащі коричневим, а бувало й червоним, бо хоругва повинна мати командирів. Я сам пройшов шлях від звичайного вершника через десятника й молодшого лейтенанта аж до повного червоного менш як за два роки. Але після війни все змінилося. Для підвищення треба було мати папірець, що ти шляхтич, а найкраще — шляхтич меекханський. Відповідне прізвище важило більше за досвід. У прикордонних полках все інакше. Там, де залізо раз у раз липке від крові, папірці значать небагато, але у столиці без підтримки не досягнеш нічого. Я навіть озирнутися не встиг, як мусив уже салютувати молокосмокам вдвічі молодшим за мене, які й кочівників бачили лише під час візиту якогось посольства. Багато було таких, як я, що протягом війни йшли тими ж сходами день у день, а потім раптом нерухомо ставали на місці. Непідходяще прізвище, походження, кров. І не тільки я не став продовжувати контракту. Веторм, Авенлай, Кандевисс — чимало їх було, а тепер вони водятьвласні чаардани, віддаючи перевагу хлібу найманця-забіяки перед імператорською платнею.

Він раптом зніяковіло усміхнувся.

— Щось я розбалакався, наче перекупка. Не про те мав сказати. Я повернувся і не знав, що із собою зробити. Грошей, які я відкладав за службу, вистачило трохи більше, ніж на рік, бо більшість я пересилав родині, а потім бувало по-різному: інколи я наймався до охорони, інколи працював як перегонник худоби. Подумував навіть, чи не повернутися до армії, але не в столицю, а найнятися до якогось із прикордонних полків. Шабля у піхвах точно не заіржавіла б. Але ні, доля хотіла інакше. Моя родина: батько, мати, троє старших братів, дві сестри… — він завагався. — Між нами ніколи не було надто хороших взаємин. Вони чимало втратили під час війни, потім цілими роками гарували, аби це відновити. Думаю, були претензії, що наймолодший син замість того аби збільшувати багатство й працювати як віл, їздить у парадах перед імператором. Але гроші брали від мене, не кліпнувши оком, і це мало б мене застерегти. Коли батько й мати заслабли — мій найстарший брат узяв на себе обов’язки господаря. Вліз у якісь темні справи з місцевою купецькою гільдією, позичив від них гроші, потім мав віддати худобою, але худоба, начебто, захворіла та повиздихала, а відсоток зростав. Десятилітньої офіцерської платні ледве вистачило, аби відсунути неминуче хоча б на рік. Вони втратили все: землю, тварин, усю маєтність. Мої батьки цього не пережили, бо завжди вважали, що людина без власного шматка землі — ніщо. Сестри, дякуючи долі, були вже заміжні та з дітьми, але брати залишилися з тим, що було на них. Нібито почули, як хтось хвалився, що та хвороба, яка вибила їх худобу, ніяка не хвороба, а просто хтось отруїв тварин, щоб вони не могли сплатити боргу й купці перехопили їхню землю. Дурнувата історія, але вони в неї повірили. Вирішили помститися, а перш ніж я встиг їх втримати, один був мертвий, другий — важко поранений та в очікуванні на суд, а останній втік у Степи і за ним гналися, наче за бандитом.

Дехто почав кивати: такі історії не були чимось незвичним. Люди за кілька хвилин могли втратити всю сімейну маєтність, одне хибне рішення могло відібрати доробок усього життя. Ти випасав стадо в поганому місці, обрав поганого спільника, позичив гроші не в тих — і до того ж впливових — людей, тож можеш скаржитися, але на паршиву долю та на власну дурість.

— Коли я про все довідався, то зробив те, що мав зробити. Зібрав кілька приятелів і поїхав слідом за найманцями, що переслідували мого брата. Дісталися ми до них ледь не в останню мить. Потім ми налетіли на Андурен, де сидів мій другий брат, той, якого поранили. Хтось чув про це?

Почулися буркотіння, і найдивніше, що в ньому переважно чулося щось схоже на визнання.

— У восьмеро коней ми під’їхали під в’язницю, і перш ніж хтось зорієнтувався, вже гнали Степом.