Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Вона нахилилася й знову поплескала Торина по шиї. Хто б міг подумати, еге ж?

А потім була подорож на Південь, виїзд у Степи, що розкрилися перед ними, наче чудова країна, яка пропонує нескінченні можливості. І нічна зустріч із бандитами.

І паличка, яка колола її в сідниці.

Вона зітхнула знову, так глибоко, що їй мало не закрутилося в голові. Ні, Олекади напевно не були її домом. Уже ні.

І все ж доля знову загнала її сюди, хоча вона цього не просила. Майже відчувала, як ця стара шахрайка гладить її по голові та бурмотить зверхньо: «Хто б помислив, правда?».

Якийсь час вони їхали мовчки. Дагена не підганяла розмови.

— Ми мешкали ще далі на Північ, десь триста миль за Валенер. Та місцина… Там живе одна шляхта, графи та барони, меекханці старої крові. Осіли тут відразу після підкорення цих земель, після перемоги над Храмом Дресс. Майже триста років тому. Той храм опирався довго й затято, на всіх Олекадах залишилися розвалини від його гірських фортець, які меекханцям довелося здобувати одну за одною. Зрештою, начебто Кеглорен також колись був фортецею-храмом дружини Володаря Гроз. Під час тих воєн майже вся місцева аристократія загинула, а після підкорення Меекхан поселив тут чимало солдатів, багатьох із них нагороджуючи шляхетськими титулами. Дід мені розповідав про це, коли я розпитувала його, чому ми поселилися саме тут. Місцева шляхта… — вона завагалася, шукаючи відповідних слів, — …більш меекханська, ніж сам імператор, і охоче поселяє в своїх селах меекханських переселенців. Таких, як моя родина. І вона переконана, що ті повинні відчувати гордощі через те, що вони працюють на землях меекханців чистої крові. Навіть якщо людина голодує і мерзне від світанку до ночі. Багато років вони одружуються лише між собою, вважаючи, що мішаний щлюб — це ганьба для роду, а кожен, хто не має принаймні десять документованих поколінь меекханських предків, — взагалі не повинен показуватися їм на очі.

— Ви працювали на такого шляхтича?

Вона кивнула.

— Ми тримали шматок землі. Працювали важче, ніж біднота в Літреві, а їли гірше, ніж жебраки. А все під ласкавою протекцією баронів і графів із гір.

— Ха, якщо тут усі такі… Не зрадіють, коли нас побачать.

— Ні. Але обмежаться ігноруванням. Зрештою, перед нами йде імператорський наказ, а для тутешніх слово Імператора — святе. Крім того, більшість має замки, побудовані вище в горах, і рідко звідти виходить. Я не очікую проблем. Але привітання хлібом і запрошення під дах також не буде. З’їзд — осьо.

І справді, від головного тракту відгалужувалася бічна дорога. Така ж широка й солідна, хоча, вочевидь, рідше використовувана.

— Дорога веде прямо-прямісінько. Фортеця в дванадцяти милях попереду. Що далі — гадки не маю.

Вони вдивлялися у стіну лісу та гори, що з неї виростали. Тепер увесь план здавався шаленством. І не просто шаленством, але результатом хворого маячіння, багатоденної гарячки. Янне кахикнув.

— Ви впевнені, що знайшли шлях на протилежний бік? Крізь Ці скелі? Це ж треба мати крила як у птаха…

— Начебто вже знайшли, — Кошкодур стенув плечима. — Так стверджує Ласкольник, а я йому вірю. Він дав слово. То що, Кайлін? Проїдемось трошки до фортеці, чи станемо чекати тут пів дня? Тільки-но світає. А інші приїдуть ближче опівдня.

Прокляття, вона й сама не знала, як це сталося, що решта запитує її про рішення. Мабуть, це мало щось спільне з тим фактом, що вона походила з цієї місцини, а також із тим, що гори породжували в її товаришах неспокій. Вони озиралися навколо. Мильний стовп із вирізаними в камінні відстанями до міста та фортеці, відвідний рівчак і порожнє поле, що поросло пожовклою, ще минулорічною травою. Паморозь, розтанувши, перетворила землю в болото. Вони могли стирчати тут половину дня, розглядаючи околиці.

— Ну добре, нічого не станеться, якщо ми трохи проїдемося до гір. Тільки залишимо знак для решти Дагена вийняла з торби шматок деревного вугілля та мазнула ним по стовпу трохи нижче знаків, що інформували про відстань до замку.

— Їдемо.

* * *

— Оце моя заслуга. Звуся Дагеною Оанитер з роду Вегейн племені геарисів. Я народилася в рік Дикого Коня, через три роки по тому, як ми втратили більшість земель через Золотий Намет. Моя матір була Бачинею, моя бабця — Слухинею. Одна бачила духів, а інша їх чула — обидві вміли користатися їхньою допомогою. В Імперії ця магія заборонена. Згідно з Кодексом, Сила може бути керована лише через живий, свідомий розум мага. Так діють аспектовані Джерела. Чародій черпає Силу, сплітає її, змінює та використовує згідно зі своєю волею та вмінням. Кожен аспект трохи інший, але всі вони мають величезну силу, — Дагена легенько торкнулася одного зі своїх кулонів. — У магії мого народу духи допомагають приборкати Силу. Духи предків, тих, хто не відійшов у Дім Сну, духи тварин, духи, що мешкають у рослинах, землі, воді, вогні й повітрі. Якщо ти їх Бачиш або Чуєш, то можеш запропонувати служити. Деякі з них прагнуть краплю крові, інші — тепла людського тіла, шматочка тіста або трохи пивної піни. Більшість не вміє нічого робити, поки їх не заклянуть у матеріальну річ. Вона ворухнула рукою, а кістяний браслет на її зап’ястку тихо застукотів.

— Великий Кодекс говорить, що таке використання Сили — це погано, що ніколи не можна бути впевненим, чи не підуть духи проти чарівника і чи не прорвуться на волю задля знищення, чи не притягнуть вони з-поза Мороку щось іще гірше. Що лише розум повинен контролювати Силу без жодних посередників. Оповістки мого роду сягають сорока поколінь, і я не знаю жодної, де йшлося б про духів, збунтованих проти шамана. Але для охоронців Кодексу цього замало. Тож, як і більшість прикордонних племен, ми приховуємо своїх чарівників та чарівниць. І доки Імперія потребує лояльності наших воїнів більше, ніж виконання Кодексу, доти у нас немає потреби надто старатися.

На мить у стайні запала тиша. Це правда — більшість племен, які мешкали на кордоні, користувалися магією, про яку вглибині Імперії не можна було навіть згадувати. Але в обмін на вірність цих людей Меекхан прикривав на це очі.

— Мої матір і бабця були потужними чарівницями, але навіть їхніх умінь не вистачило б під час сутички із се-кохландійськими жереб’ярами. Духи наших предків не можуть протистояти їхній силі. Колись