Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

На подвір’ї форкнув кінь.

Дерван завмер, спершись на коров’ячий бік. Заблимав, ігноруючи сироти, що проступили по його тілу, і аж зігнувся, прислухаючись. Може, це йому здалося?

Кінь форкнув знову й ударив копитом об землю.

Хлопець роззирнувся темним хлівом: цеберко для води, кілька мотків мотузки, шматок ланцюга, вила. У голові проносилися дикі думки, що скеровували до одного-єдиного висновку.

Він не чув туркотіння коліс, тож це був не фургон, а вершник. Стояв блідий світанок, а західним небокраєм досі були розсипані зірки. До найближчого міста — дев’ять миль, а поблизу не було жодного села. Вершник, якщо він вирушив із міста, мав би виїхати темної ночі, але брами не відчиняли до сходу сонця, хіба якщо трактом не мчав кур’єр із якоюсь важливою новиною. Але кур’єр верещав би на все горло, аби його коня напоїли водою й подали вина для нього самого. А цей стояв мовчки.

Єдиним вершником, який міг би з’явитися цієї пори, міг бути якийсь бандит із гір. Олекади лежали близенько, а на передновку бандити також голодували. Відчайдухи. Вони могли вилізти з лісів і напасти на самотній заїзд.

Дерван знову глянув на вила.

Обережно, навшпиньки, підійшов до дверей та приклав око до шпарини. Кінь стояв серед двору сам, із порожнім сідлом, звісивши голову. Дервану досить було просто кинути оком, щоб зрозуміти, що це не тварина гірських розбійників. Ті їздили на малих, дебелих і кудлатих поні, а цей жеребчик був високим, рослим і довгоногим. Як коні кур’єрів. Проте в їхніх коней не було такої важкої, багато оздобленої збруї. До того ж вони не були обвішані саквами.

Йому знадобилося кілька ударів серця, аби зрозуміти, який це шанс. Самотній кінь без вершника, з напханими сумками на спині. Багатство.

Забувши про обережність, він штовхнув двері й вийшов на подвір’я.

Помалу, аби не сполохати тварину, почав до неї наближатися.

Кінь глипнув на нього оком і форкнув якось… із викликом. Дерван не знався на таких жеребчиках, найчастіше мав справу зі спокійними купецькими важковозами — флегматиками з широкими спинами й грубими кістками, спроможними цілий день тягнути навантажений віз. Їм ніколи не спадало на думку, що людину можна вкусити, копнути або затовкти копитами. Але цей здавався геть іншим.

Масивні груди, сильні ноги, міцний задок — пропорції швидкого бігуна. Ну й лише зараз він зауважив, що з-під в’юків стирчить сагайдак із луком та стрілами. Власник коня, ким би він не був, напевне, не вів спокійного життя. Світла смужка, що тягнулася вище правої передньої ноги жеребчика, не могла бути нічим іншим, ніж шрамом. Цей кінь не раз брав участь у битві, й судячи з того, як він бив копитом у землю, зовсім не боявся чужих. Бойова тварина.

Ця думка зупинила його на місці. Від бойових румаків його неодноразово застерігали. Така тварина могла й убити.

Кінь, ніби відчувши його вагання, став нерухомо. Опустив голову й завмер. Дерван почекав хвильку й, зібравши всю свою відвагу, зробив крочок уперед.

Жеребчик підвів голову й форкнув із явною насмішкою. Потім відвернувся задом і легко махнув правою передньою ногою, наче перевіряючи, чи знаходиться людина на відстані копняка. Хлопець відступив.

— Не розважайся, Торине. Він не намагається тебе вкрасти… мабуть.

Дерван аж підскочив.

Вона вийшла з-за корчми. Була мало не його зросту, світловолоса, вдягнена по-чоловічому. Волосся заплела в коротку косу, через що здавалася дівчинкою. Могла би справляти враження беззахисної, якби не шкіряний панцир і пояс, який вона саме застібала. З одного боку пояса звисала шабля, а з іншого — важкий кинджал.

— Він злий, бо не виспався, — пробурмотіла вона, обтріпуючи штани. — Й охоче б когось укусив або копнув.

Зміряла його зеленим поглядом.

— А якби ти спробував його вкрасти, мені б довелося потім половину дня відмивати його копита від крові.

Хлопець ковтнув слину, розуміючи, що рух його борлака скаже їй про все. І відразу відчув злість. Він же не був проклятим богами злодюжкою, а чесно заробляв на свій хліб!

— Я думав, що він приблукав сюди сам по собі. Закон тракту говорить, що такий кінь належить тому, хто його знайде.

— Я про це знаю, а тому й сказала, що, скоріше за все, ти не мав наміру його красти, — скривилася вона легенько. — Валенер звідси далеко?

— Десять миль, е-е-е… панянко.

Кайлін кивнула, а в її очах затанцювали іскорки.

— Панянко. Мило. А чи дорога до Кеглорена вільна? — вона клацнула пальцями, і кінь підійшов до неї, немов собака. Злостиво форкнув їй просто у вухо, але дівчина не звернула на те уваги, весь час споглядаючи на Дервана.

Кеглорен? Він пам’ятав, що тракт десь за три милі до міста відгалужується на Схід, у бік замку, де, як казали, розташовувалосяякесь військо. Але про саму дорогу він нічого не чув, бо жоден із їхніх гостей ніколи туди не вибирався.

— Не знаю, — завагався він. — Але якби щось було не так із шляхом, то ми бачили б імператорських будівничих, які їхали б у той бік. Два роки тому, коли один потік вийшов із берегів і підмив шлях, то до фортеці поїхало п’ятдесят возів із робітниками й матеріалами. Тож, мабуть, там все нормально.

Вона кивнула на знак того, що його роздуми її задовільнили.

— А де тут найближчий водопій чи річка?

— Три милі звідси, в бік Валенера, протікає Малава. Там купці часто напувають своїх тварин, але й тут у нас є добра криниця… — він вказав рукою. — Вода чистіша, ніж у річці.

Вона усміхнулася, мружачись. А далі, перш ніж він встиг зорієнтуватися, вже була в сідлі. Сиділа так вільно, ніби й народилася в кульбаці.

— Заощаджуйте її, — порадила. — І скажи корчмареві, що ті, хто наближаються, охоче заплатять за чисту воду, якщо ціна не буде надто високою. Але вони, напевне, не заночують у заїзді.

Розвернула коня.

— І ще скажи йому, що найближчими днями він може не боятися розбійників. Дякую за інформацію, — в повітрі блиснула срібна монета.

Дерван знав, що не розповість про цю вранішню гостю, бо корчмарка використала би це проти нього. Бо чому ж він не підмовив дівчину поснідати? Або чому не запросив до кухля гарячого пива? Та й узагалі, що це значить, що вони можуть