Бог Світла - Роджер Желязни

— Бачив я незапалене поховальне вогнище на краю світу, і тумани клубочилися довкола нього. Я бачив припізнілих богів, що квапилися крізь сніги, пробивалися крізь горішні потоки повітря, кружеляли за небосхилом. Я бачив гравців, що репетирували виставу «Кривава Маска» для шлюбної церемонії Смерті та Руйнації. Я бачив, як помахом руки Владика Ваю зупинив вітри, що невгавно шугають по Небесах. Я бачив, як мінився усіма кольорами Мара над шпилем найвищої вежі і відчув силу накладеного ним закляття, бо помітив, як знавісніли в лісі примарні кицьки й кинулися бігти сюди. Я бачив сльози чоловіка й жінки. Я чув сміх богині. Я угледів занесеного блискучого списа, коли замрів світанок, і чув, як пролунали слова обітниці. І врешті уздрів я Бога Світла, про котрого давно колись напророчив:

Вмира повсякчас, та не гине;

Згоряє дотла, та не гасне;

Ненавидний мороку, той,

Що просякнутий світлом,

Він прийде — й скінчиться

Лихая доба,

Як уранці

Кінчається ніч.

Ці віщі рядки

Креснув Морган-поет,

Що уздріє його,

Як прийде за ним смерть.

Затим птах настовбурчив своє пір’я і змовк.

— Я радий, птахо, що тобі пощастило так багато побачити, — озвався Сам, — і що в межах витвореної тобою метафори ти досяг певного задоволення. На жаль, поетичні істини разюче не схожі на істини буденні.

— Прощавай, Боже Світла! — гукнув ворон і злетів у повітря.

І ту ж мить його прохромила стріла, пущена з поблизького вікна одним ворононенависником.

Сам поквапився геть.

Кажуть, ніби Примарна Кицька, що невдовзі по тому одібрала в нього життя, а також у Хельби, насправді була богом чи богинею, і то цілком імовірно.

А ще кажуть, ніби та кицька була не першою та й не другою з тих, хто чатував на цю жертву. Немало тигрів згинуло від Блискучого Списа, який штрикав їх, сам висмикувався з тіла, очищався вібрацією від крові й вертався до тої руки, що його метнула. Проте й сам звитяжний списоносець Тек загинув — од Ганеші, який безгучно увійшов до кімнати, прокрався в нього за спиною і пожбурив йому в голову стільця. Дехто каже, що Блискучого Списа знищив потім ясновельможний Агні, інші запевняють, начебто скинула його зі Світокраю панянка Майя.

Не до вподоби все це було Вішну-Охоронцеві, і часто потім згадувались його слова про те, що не можна було опоганювати Місто кров’ю, бо коли хоч раз туди знайде дорогу хаос, то неодмінно вертатиметься знову і знову. Проте молодші боги взяли його на глум, адже його мали за останнього у Тримурті, а ідеї його, усі достеменно знали, застаріли, бо походили від тих часів, коли він був просто один із Перших. Тим-то відцурався він од усіх небесних справ і усамітнився у своїй вежі, аби перечекати якийсь час. Та й Владика Варуна Справедливий відвернув своє лице від того, що відбувалося, і навідавсь до Павільйону Німоти, де пересидів непевну пору в покої, званому Страхом.

Усім сподобався театр «Кривавих Масок»; текст до вистави написав велемовний поет Адасай, який прославився кучерявістю стилю та своєю приналежністю до антиморганівської школи. Вистава супроводилася буйними видивами, навіяними Сновидцем саме заради такої оказії. Кажуть, що й Сам провів той день у полоні примарних видив, що і на нього впало закляття, і никав він по Місту в пітьмі, дихав нестерпним смородом серед тужливого голосіння і зойків; що знову постали перед його очима всі ті страхіття, яких він зазнав у своєму житті: вирвані з живої плоті його пам’яті, просякнуті почуттями, тоді пережитими, виникали вони перед ним наче швидкоплинні видива — яскраві або примерхлі, німотні або оглушливі. І так тривало до його останнього подиху.

Те, що лишилось від нього, було перенесено процесією до Світокраю, покладено на поховальне вогнище й спалено під співи. Бог Агні підняв свої темні окуляри, уп’явся поглядом на хвильку — і метнулося вгору полум’я. Владика Ваю змахнув рукою, і забуяли вітри, роздмухуючи вогонь. Коли все догоріло дощенту, Великий Шіва помахом свого тризуба здмухнув попіл за межі цього світу.

Що й казати, поховання вдалося на славу — грандіозне і вражаюче.

Давно не бачена на Небесах, шлюбна церемонія була бучною, в повній відповідності з традицією. Шпиль Заввишки В Милю сліпучо сяяв, наче велетенський крижаний сталагміт. Знято було закляття, і знову никали примарні кицьки вулицями Міста, не бачачи їх, і мовби пестив їм хутро вітерець; вони підіймались нагору широкими сходами — ні, видирались кам’янистими крутосхилами; будівлі були для них стрімкими скелями, статуї — деревами. Вітри, що невтомно кружляли попід Небесним склепінням, підхопили співи і порозносили їх по всіх усюдах. У Квадраті, емальованому в серединне Коло Міста, запалав вогонь. Незайманиці, завезені на Небо задля такого свята, живили цей вогонь ароматичними дровинами, чистими та сухими, що потріскували й горіли майже без диму, лише коли-не-коли випурхне його білосніжна хмаринка. Сур’я, сонце, світив так яскраво, що здавалося, ніби денне світло бринить у прозорому повітрі. Численний почет з друзів і слуг у червоному вбранні супроводив нареченого через усе Місто до Павільйону Калі, де їх зустріли слуги богині й повели до великої бенкетної зали. Там, за господаря, їх зустрів Владика Кубера; він порозсаджував гостей — числом триста — поперемінно на чорні й червоні стільці довкола довгих столів з чорного дерева, інкрустованих кісткою. Там, у тій залі, всім піднесли випити мадхупарки, суміші меду з сиром та наркотичного зілля; гості пили її в гурті з почтом нареченої, що зайшов до зали, одягнений у сині шати, несучи по дві чаші. Три сотні душ було і в її почті; коли всі посідали й випили мадхупарки, проказав Кубера невелику промову, пересипаючи її солоними жартами та різними практичними й мудрими порадами, запозиченими принагідно із стародавніх писань. Після того обидва почти молодих попрямували до павільйону, зведеного в Квадраті, але йшли вони різними шляхами і наблизились до нього з протилежних боків. Яма й Калі увійшли досередини порізно й сіли по різні боки невеликої запони. Довго лунали старовинні пісні, й ось урешті Кубера відгорнув запону, дозволивши молодим уперше протягом того дня побачити одне одного. І взяв слово тоді Кубера, передаючи Калі під опіку Ями, а навзамін одержав обіцянку, що забезпечить той своїй нареченій добро, багатство та задоволення. По тому потиснув Владика Яма їй руку й підвів до вогню, а Калі вкинула у вогонь жертовну дрібку зерна, і служниця з її почту зв’язала між собою вузлом їхній одяг.