Бог Світла - Роджер Желязни

— Що ти маєш на увазі?

— Хіба може вчитель бути таким глухим та байдужим до власного вчення?

— Який вчитель? Яке вчення?

— Ну ясно яке, Татхагатхо. Інакше чого б то богові Вішну нині втілюватися серед людей, як не для того, щоб вести їх Шляхом Просвітлення?

— Я?..

— Вітаю тебе, реформаторе, який вирвав геть із свідомості людей страх перед навічною смертю. Ті, що не народжуються знову серед людей, ідуть тепер у Нірвану.

Вішну посміхнувся:

— Ліпше приліпитися, ніж до смерті битися?

— Майже епіграма.

Брахма встав, позирнув на свічада, позирнув на Вішну.

— Тільки-но здихаємося Сама, ти зробишся справдешнім Татхагатхою.

— А як ми здихаємося Сама?

— Я ще не вирішив, проте залюбки прислухаюсь до порад.

— Чи можу я запропонувати, щоб перевтілити його у грака?

— Можеш. Одначе хтось інший може забажати, щоб рак перевтілився у людину. Я відчуваю, в нього є прибічники.

— Гаразд, ми маємо доволі часу, аби обміркувати цю проблему. Тепер, коли він під небесною вартою, нам нікуди поспішати. Я викладу тобі свої думки з цього приводу, щойно вони в мене з’являться.

— Ну гаразд, тоді на сьогодні досить.

Вони вийшли з Зали.

Вішну пройшов через Сад Радощів Брахми, а коли вийшов з нього, туди прослизнула Повелителька Згуби. Вона звернулась до восьмирукої статуї з віною — і забриніли струни.

Зачувши музику, підійшов Брахма.

— Калі! Чарівна Повелителько… озвався він.

— Брахмо Могутній, — відгукнулась вона.

— Так, — визнав Брахма, — такий могутній, як сам побажає. А ти така рідкісна гостя тут, що я невимовно радий. Ходімо погуляємо серед квітів та побалакаємо. Яке гарне твоє вбрання.

— Дякую.

І вони попрямували доріжкою серед повені квітів.

— Як ідуть приготування до весілля?

— Добре.

— Ви проведете медовий місяць на Небесах?

— Ні, ми плануємо його подалі звідси.

— А де, якщо можна спитати?

— Ми ще не домовилися.

— Час летить, немов у грака на крилах, моя люба. Якщо ви з паном Ямою побажаєте, то можете пожити в моєму Саду Радощів.

— Дякую тобі, Творцю, але це надто пишне місце, аби ми, двоє руйнівників, могли збавляти тут час і почуватись невимушено. Ми підшукаємо собі щось деінде.

— Як знаєш, — він стенув плечима. — Які ще турботи пригнічують твої думки?

— Як воно з тим, кого називають Буддою?

— Самом? Твоїм давнім коханцем? А й справді, що з ним? Що б ти хотіла про нього знати?

— Як його… Що з ним зроблять?

— Я досі не вирішив. Шіва радить зачекати трохи, перше ніж до чогось вдатися. Так ми зможемо дізнатись, який вплив він має на небесну громаду. На майбутнє задумав зробити Будду з Вішни — з історичних, а також теологічних міркувань. Що ж до самого Сама, то я готовий вислухати будь-які розумні пропозиції.

— Ти колись пропонував йому богобуття?

— Пропонував. Але він не погодився.

— Може, ти ще раз запропонуєш?

— Нащо?

— Якби він не така талановита особа, то лихо б з ним, не було б про що й балакати. Але завдяки своїм талантам він міг би стати цінною знахідкою для пантеону.

— Мені теж приходила в голову така думка. По волі чи по неволі, а цього разу він мав би погодитись. Я певен, життя йому любе.

— Але ж є засоби точно дізнатися, як воно буде на ділі.

— Наприклад?

— Психопроба.

— І раптом вона виявить його небажання мати справу з Небом і дотримуватись зобов’язань щодо нього? Тоді як?

— Чи можна якось вплинути на його мозок, змінити сам спосіб його мислення? От якби, скажімо, Владика Мара…

— Я ніколи й гадки не мав, що ти грішиш сентиментальністю, богине. Складається враження, наче тобі найдужче кортить, щоб він і далі жив — у будь-якій формі.

— Може, так воно й є.

— Адже ти знаєш: при цьому він може… цілком змінитися. Він не лишиться тим самим, якщо таке з ним зробити. І «талант» його може геть щезнути.

— В плині століть усі люди природним чином змінюються; змінюються їхні думки, вірування, переконання. Одні частини розуму можуть спати, інші — пробуджуватись. Талант, я певна, нелегко знищити — поки триває життя. А жити краще, ніж умерти.

— Мене можна в цьому переконати, богине, — якщо в тебе знайдеться на це часу, звабливице.

— Скільки часу?

— Три дні, скажімо.

— Гаразд — три дні.

— То ходімо в мій Павільйон Насолод і там знайдемо спільне вирішення цього питання.

— Чудово.

— А де зараз Владика Яма?

— Працює в своїй майстерні.

— Довготривалий, сподіваюсь, проект.

— Не менш як на три дні.

— От і добре. А Самові, гадаю, ще світить якась надія. Хоч це й супроти моїх тверезих міркувань, але твоя дотепна ідея мені до вподоби. Здається, я таки зможу її оцінити.

Статуя восьмирукої богині, а була вона голуба, награвала на віні, затоплюючи їх звуками фривольної мелодії, коли ступали вони по саду того літа.

Хельба мешкала на самісінькій окраїні Неба, там, де вже починалися дикі хащі. І так близько до лісу підступав її палац, званий Грабунком, що, скрадаючись за прозорою стіною, терлись об нього мимохідь дикі звірі, а з кімнати, званої Гвалтом, добре було видно тіняві лісові стежини.

От у цій кімнаті, на стінах якої були порозвішувані вкрадені у минулих життях скарби, і приймала Хельба гостя на ім’я Сам.

Хельба був/була богом/богинею грабіжників.

Ніхто не знав дійсної статі Хельби, бо в нього / в неї була звичка змінювати її під час кожного перевтілення.

Сам дивився на гнучку темношкіру жінку, зодягнену в жовте сарі з жовтим запиналом. Неначе кориця були її нігті й сандалії, і золотою тіара в чорних як смола косах.

— Ти мені симпатичний, — проказала Хельба ніжним муркотливим голосом. — Проте лише в ті сезони мого життя, коли перевтілюючись чоловіком, я, Саме, віднаходжу свій Атрибут і йду на справжній грабіж.

— Ти, певно, й зараз можеш віднайти свій Образ.

— Звісно.

— І опанувати свій Атрибут?

— Можливо.

— Але ти цього не зробиш?

— Ні, поки ношу жіночу плоть. А бувши чоловіком, я взявся б викрасти що завгодно і звідки завгодно… Поглянь лишень туди, на протилежну стіну, там висять деякі з моїх трофеїв. Величезний плащ з синього пір’я належав Шріту, вожакові демонів Катапутни. Я поцупив його прямісінько в нього з печери, коли заснули, мною приспані, його невсипущі цербери. Оцей мінливої форми самоцвіт я смикнув не звідкись, а з самого Склепіння Нестерпного Жару; туди я видерся за допомогою присмоктувальних дисків, приладнавши їх собі до зап’ястків, до колін і до пальців ніг, а внизу піді мною Матері…

— Годі! — сказав Сам. — Я знаю всі твої пригоди, бо ти тільки й робиш, що