Бог Світла - Роджер Желязни
Він підвівся, наче збираючись іти.
— Зажди, — схвильовано сказала вона.
Сам зачекав.
— Ну?
— Ти міг би принаймні розповісти мені, який грабунок замислив. Раптом я зможу підсобити тобі порадою…
— Як зможе мені підсобити бодай найліпша твоя порада, Царю Грабіжників? Не слова мені потрібні, а дії!
— Може, навіть… ану розкажи!
— Гаразд, — мовив Сам, — проте я сумніваюся, що тебе зацікавить таке нелегке завдання…
— Облиш ці дитячі психологічні хитрощі й розкажи мені, що ж ти хочеш украсти.
— В Небесному Музеї, що так надійно збудований і під постійною вартою…
І завжди відчинений. Кажи далі.
— В цій будівлі, у вітрині з комп’ютерним сторожем…
— Який-небудь спритник може вивести його з ладу.
— В цій вітрині на манекені почеплено сірий лускатний обладунок. А довкола — повно всілякої зброї.
— І кому все те належить?
— То стародавнє спорядження того, хто бився на півночі — у війнах проти демонів.
— Хіба то був не ти?
Сам по-змовницькому всміхнувся і провадив:
— Мало хто знає, що серед усього того, що виставлено на вітрині, є предмет, відомий колись як Талісман Приборкувача. Може, відтоді він утратив усю свою силу, а може, й ні. Він служив фокусом для особливого Атрибута Приборкувача, і ось він знову йому знадобився.
— То який же предмет тобі треба вкрасти?
— Широкий черепашковий пасок, застебнутий на поясі бойового костюма. Черепашки — ніжної жовто-рожевої барви. Вони наповнені такими складними мікросхемами, що сьогодні, мабуть, ніхто не зміг би виготовити нічого подібного.
— Не така вже це й визначна крадіжка. Вона мені до снаги навіть у цьому тілі…
— Мені це потрібно терміново — або зовсім не потрібно.
— Як терміново?
— Боюсь, у найближчі шість днів.
— А якої плати мені сподіватися, коли ти одержиш його прямо в руки?
— Щедрої, аби я щось мав.
— О! Та ти прибув на Небо без дарів?
— Атож.
— Нездара.
— Якщо мені пощастить утекти, зможеш назвати свою ціну.
— А як ні, то плакали мої грошики?
— Мабуть, що так.
— Дай поміркую. Мене може потішити ця пригода, а заразом і те, що ти станеш моїм боржником.
— Міркуй, та не задовго.
— Сядь коло мене, Приборкувачу демонів, та розкажи про дні своєї слави, коли ви разом із безсмертною богинею скакали по світу, сіючи усюди зерна хаосу.
— То було так давно, — сказав Сам.
— А можуть ті дні вернутися, коли ти вирвешся на свободу?
— Можуть.
— Приємно знати про це. Авжеж…
— То як, ти підеш на крадіжку?
— Салют Сіддхартсі! Слава Визволителю!
— Салют?
— А ще грім та блискавка. Хай гримлять вони знову!
— Хай буде так.
— А тепер розкажи мені про дні своєї слави, а я тобі знову розповім про свої.
— Гаразд.
Підперезаний шкіряним паском, вихором носився по лісу Владика Крішна в гонитві за Ясновельможною Ратрі, яка не схотіла з ним кохатися після вже другої інтимної трапези і тим ошукала його сподівання. Ясний день розливав довкола них свої пахощі, але куди їм було до тої духмяності, якою віяло від темного, мов опівнічна пора, синього сарі, що його він стискав у лівій руці. Попереду межи дерев маяла її постать; женучись за нею, він на хвильку згубив її з поля зору, коли богиня збочила на глуху стежину перед тим, як вибігти на простору галявину.
Коли він знову побачив її, вона вже стояла на невисокому пригірку, звівши докупи над головою пучки оголених рук. Очі в неї були напівприплющені, а єдине одіяння, довгий чорний серпанок, хвилями збігав по її мерехтливому білосніжному тілі.
І він збагнув, що вона набула свого Образу і ось-ось віднайде Атрибут.
Захеканий, він кинувся до неї по схилу пригірка; а вона, опускаючи руки, розплющила очі і посміхнулася, дивлячись на нього згори вниз.
Він уже майже доскочив до неї, коли вона змахнула своїм серпанком перед його обличчям, і він почув її сміх — десь серед безмежної ночі, що накрила його.
Та ніч була чорна, беззоряна і безмісячна, ніде ані приблиску, ні мерехтіння чи іскорки або світіння. Морок, що оповив його, був схожий на сліпоту.
Він засопів розгублено, і вона враз вихопила сарі з його руки. Здригнувшись, він похитнувся й почув, як десь близенько пролунав її сміх.
— Ти забагато собі дозволив, пане Крішно, — мовила вона до нього, — ти зазіхнув на святість Ночі. За це я покараю тебе, лишивши на деякий час Небо оповитим пітьмою.
— Я не боюся пітьми, богине, — захихотів він у відповідь.
— То, виходить, правду про тебе кажуть, що весь твій розум у мошонці, Владико: як можна не боятися, коли ти заблукав у нетрях Канібуррхи і лишаєшся, засліплений, на поталу її мешканцям, які тільки того й чекають… То не хоробрість, а дурнуватість. Прощавай, Темний Боже. Хто зна, може, ще й стрінемось на весіллі.
— Постривай, чарівна богине! Може, приймеш мої вибачення?
— Звичайно, адже ти їх мені завинив.
— Тоді підійми запону ночі, що її ти накинула на цю місцину.
— Не зараз, Крішно, а коли буду готова.
— Що ж я доти робитиму?
— Кажуть, пане, що своєю грою на сопілці ти вмієш зачарувати найлютіших звірів. Я б тобі радила — якщо це, звичайно, правда — дістати свою дудку негайно ж і грати без угаву яку тільки знаєш найзаспокійливішу мелодію, поки мені заманеться знову впустити день на Небеса.
— Ти жорстока, богине, — сказав Крішна.
— Таке життя, Сопілкарю, — відповіла вона, покидаючи його.
І він заграв, а в голові йому тлумилися темнії думи.
Вони прибували. Прилітали з-за небокраю, осідлавши полярні вітри, промчавши моря й суходоли, крізь пекучу заметіль, шугали з-над сніговиці й з-під неї — звідусіль прибували вони. Мінливі образи гнало вітровієм через сніжно-білі простори, небесні мандрівці осипалися з небосхилу, наче осіннє листя; сурми сурмили над пустищами, з гуркотом проносились уперед снігові квадриги, промені світла, відбиваючись від їхніх гладеньких закрижанілих боків, розліталися навсебіч, немов списи; пломеніли, мінячись, хутряні мантії, від могутнього дихання набігали білі перисті хмарки пари, то пурхаючи вгору, то тягнучись слідом за ними, злоторукими й сонцеокими; вони прибували; маяли блискучі перев’язі, маски перевертнів, вогнисті серпанки, чортові ратиці, припалі памороззю наколінники й високі шоломи — і все це брязкало й ковзало, поривалося вперед, кваплячись, та метушливо кружляло… Вони прибували; і по всьому світові, що лишався