Бог Світла - Роджер Желязни
Отож стікались вони у Небесне Місто — хто прилітав на спинах пернатих родичів Птаха Гаруди, хто, погойдуючись, спускався згори на небесних гондолах, хто здіймався у височінь гірськими артеріями, виблискуючи то там, то там серед засніжених та закрижанілих просторів, — аби забринів од їхніх пісень Шпиль Заввишки В Милю, аби не вщухав сміх у чарах короткої невчасної ночі, яка не знати чому негадано заполонила собою все, та невдовзі розвіялась.
У плині днів і ночей, коли збирався той тлум, знайшов для нього велемовний поет Адасай одразу шість порівнянь, вигадливих і між собою не схожих (марнотратний-бо він завжди, коли доходить до уподібнень): зграя перелітних барвистоперих птахів, що проноситься над застиглими хвилями молочного океану; какофонія в голові у ледь схибнутого композитора; косяк глибоководих рибин, тілами подібних до сонячних зайчиків, що в’юняться довкола фосфоруючих водоростей у холодній безодні морської западини; спіралеподібна Туманність, що зненацька вибухає зсередини; грозовиця, кожна-краплина якої обертається то на пір’їнку, то на співочу пташку, то на коштовний самоцвіт; і врешті (мабуть, це найвдаліше порівняння) Храм, повний страхітливих, густо розмальованих статуй, які зненацька ожили й заспівали, і кинулися по світу попід розмаяними на вітрі знаменами, й заходились стрясати палаци та руйнувати бані, аби зібратися потім посеред того хаосу і розпалити велетенський вогонь, і танцювати довкола нього — і щоб не було ні стриму ні впину ні тому жадібному вогню, ні тому несамовитому танку.
Вони злітались, збігалися, сходились.
Коли пролунав по Архівах сигнал тривоги, Тек вихопив Блискучого Списа з гнізда у стіні. В різну пору дня таємна сигналізація оповіщала різну сторожу. Передчуваючи, що спричинило тривогу, Тек подякував долі, що це сталося не в іншу годину. Він піднявся ліфтом на рівень Міста і кинувся до Музею, що височів на пагорку.
Та було вже запізно.
Вітрина відчинена, доглядач лежить непритомний, а в Музеї більш ні душі — либонь, через передсвяткову веремію, що панувала у Місті.
Музейна будівля стояла так близько від Архівів, що Тек устиг помітити двох втікачів, які спускалися по протилежному схилу пагорка.
Він замахнувся Блискучим Списом, боючися скористатися ним як зброєю.
— Стійте! — закричав він.
Вони озирнулися.
— Тобі таки не вдалося вивести з ладу сигналізацію! — з докором вигукнув один із них.
Він квапливо застібав свій широкий пояс.
— Біжи, забирайся звідси! — наказав він. — Цього я беру на себе!
— Не може того бути, щоб через мене спрацювала сигналізація! — закричав його супутник. — Я…
— Гайда звідси!
І він обернувся, піджидаючи Тека. Його супутник побіг далі схилом униз, — Тек помітив, що то була жінка.
— Поклади на місце, — насилу вимовив захеканий Тек. — Байдуже, що ти там узяв, поклади його назад… — І я, можливо, зможу приховати…
— Ні, — мовив Сам. — Надто пізно. Тепер я рівня будь-кому з тутешніх, і це мій єдиний шанс утекти від них. Я тебе знаю, Теку з Архівів, і не хочу заподіяти тобі зла. Тому біжи — мерщій!
— Ось-ось тут з’явиться Яма! І…
— Я не боюся Ями. Нападай чи облиш мене — ну ж бо!
— Я не можу на тебе напасти.
— Тоді прощавай, — і по цих словах Сам знявся вгору, немов повітряна куля.
Та не встиг він відірватися від поверхні, як на схилі пагорку з’явився Яма — із зброєю у руках. То була тендітна блискуча рурка з маленьким прикладом, але великим спусковим механізмом.
Він звів її догори й прицілився.
— Останнє попередження! — закричав він, однак Сам злітав усе вище й вище.
Коли Яма пальнув, десь високо над головою пролунав оглушливий тріск — то луснуло небесне склепіння.
— Він набув свого Образу і віднайшов Атрибут, — промовив Тек. — Він приборкав енергію твоєї зброї.
— Чому ти не зупинив його? — спитав Яма.
— Не зміг, Владико. Я підпав під чари його Атрибуту.
— Байдуже, — мовив Яма. — Третя лінія сторожі його зупинить.
Подолавши своєю волею силу тяжіння, він підносився вгору.
Лет його тривав, та з’явилось і росло відчуття, ніби якась тінь невідчепно за ним женеться.
Вона чаїлася десь на периферії його зору. Хоч як він крутив головою, вона весь час вислизала від його погляду. Але повсякчас була поряд — і дедалі більшала.
А попереду, високо вгорі — перепона, замкнена брама, що вела назовні. Талісман міг відімкнути замки, міг зігріти Сама серед небесного холоду, міг перенести його в будь-яку місцину світу…
І тут почулось лопотіння крил.
— Біжи! — загримотів у голові йому голос. — Піддай, Приборкувачу! Хутчіш тікай! Іще хутчіш!
То було одне з найдивовижніших відчуттів, що їх він бодай коли зазнав. Здавалось, він стрімко летить уперед, мчить до мети.
Але нічого не, мінялося. Брама не наближалась. Незважаючи на відчуття шаленої швидкості, він не рухався.
— Мерщій, Приборкувачу! Поспішай! — ревів дикий, оглушливий голос. — Намагайся подолати опір вітру і блискавок!
Він намагався побороти оте відчуття руху на місці.
Та враз на нього накинулись вітри, могутні вітровії, які невгавно шугають по Небесах.
Він поборов їх, але тепер голос гучав зовсім близько, та нічого, крім тіні, розгледіти він не зміг.
— «Почуття — то коні, а предмети — то їхні дороги, — промовив голос. — Коли розум твій не зосереджений, він втрачає свою проникливість».
І сам упізнав у цих словах, що гучали в нього за спиною, могутні рядки з Хатха Упанішади.
— «І тоді, — провадив голос, — почуття непідвладні вузді, наче дикі дурні коні в недолугого колісничого».
І блискавки розкололи небо над ним, і оповила його пітьма.
Він намагався приборкати силу енергії, що напала на нього, але неспроможний був нічого їй протиставити.
— Це щось нереальне! — вигукнув він.
— Що є реальне, а що ні? — озвався у відповідь голос. — Ну а коні тепер від тебе втекли.
І запала хвиля жаскої чорноти, наче опинився він у вакуумі почуттів. Потім його пронизав біль. А тоді не стало нічого.
Важко промишляти Богові Юності, коли серед Небожителів він — один з найстаріших.
Отож прийшов він до Приймальні Карми, попросив побачення з намісником Колеса і
