Бог Світла - Роджер Желязни

— Атож.

— То підемо геть звідсіля?

— Ні.

— Я згодна з тобою в цьому. Посидьмо тут, віддамо одне одному належну шану.

Її рука лягла пестливо на його руку.

— Саме!

— Що?

— Ти хотів би полюбитись зі мною?

— І тим підписати собі остаточний вирок? Ну звісно.

— Ходімо тоді у покої, звані Розпукою, де не віють вітри і де є ложе…

І він попрямував услід за нею від Туги Серця і до Розпуки, і кров усе дужче нуртувала в його жилах, і коли він поклав її, голу, на ложе і відчув, торкнувшись долонею, піддатливу ніжність її білого лона, то збагнув, що воістину наймогутнішим серед Локапалів був Кубера, адже почуття, якому присвячено цей покій, заполонило його у парі з непогамовним бажанням, яке взяло гору над ним, а він над нею, — і прийшло розслаблення, і знову стужавлення, і зітхання, і палючі сльози — вінець усьому — знайшли собі вихід.

— Що завгодно тобі, Повелителько Майє?

— Розкажи мені про Акселераціонізм, Теку Архіваріусе.

Тек випростав своє велике худорляве тіло, і спинка його крісла рипнула, відкинувшись назад.

Позад нього покоїлись банки інформації — численні рідкісні записи заповнили пістрявими корінцями довгі й високі полиці, а повітря затопили своїм пліснявим духом.

Він зміряв поглядом панну, що стояла перед ним, усміхнувся і похитав головою. Вона дивилась на нього бентежним нетерплячим поглядом зелених очей, коси — вогнисто-руді, а носик та округлі щічки всіяні блідими веснянками. Широкі стегна і плечі підкреслювали тонкий стан, виплекана стрункість якого вимагає немало зусиль.

— Чому ти хитаєш головою? Адже всі приходять до тебе за інформацією.

— Ти така юна, панно. В тебе позаду, коли не помиляюся, всього три аватари. Нема сумніву, що на цьому щаблі своєї кар’єри ти напевне не захочеш, аби ім’я твоє потрапило до списку тих молодих людей, які цікавляться цим питанням.

— До списку?

— Так.

— А навіщо потрібен список таких допитливих?

Тек здвигнув плечима.

— Боги колекціонують дивовижні речі, а дехто з них накопичує списки.

— Про Акселераціонізм я завжди тільки й чула, що це бита карта.

— Звідки тоді цей несподіваний інтерес до битої карти?

Вона засміялася, і її зелені очі вп’ялися в його сірі.

Архіви довкола нього ніби розвіяло вихором, і він уже стояв у бальній залі десь на середньому поверсі Шпиля Заввишки В Милю.

Ніч добігала кінця, скоро настане ранок. Вечірка явно затяглась, але ніхто не розходився, і натовп, серед якого був і він сам, з’юрмився в кутку просторої кімнати. Хто стояв, прихилившись до стіни, хто вигідно сидів, відкинувшись на спинки зручної обстанови, — і всі вони слухали невисокого кремезного чоловіка, що стояв поряд богині Калі. То був Сам Великодушний, Будда, який тільки-но прийшов сюди зі своєю наглядачкою. Він говорив про Буддизм, про Акселераціонізм, про дні приборкання демонів, про Пекельний Колодязь, про блюзнування Князя Сідцхартхи у приморському місті Махартсі. Він говорив, і голос його лунав і лунав, гіпнотизуючи, і випромінював силу, довіру й тепло, його слова усе звучали й звучали, зачаровуючи, і юрма поступово втрачала тяму і падала довкола нього. Жінки з юрми були досить-таки негарні — усі, крім Майї, яка хихотнула, сплеснула в долоні, і одразу вернулись назад Архіви, Тек знов опинився в своєму кріслі, і посмішка все ще грала на його устах.

— То звідки ж цей несподіваний інтерес до битої карти?

— Цей чоловік — зовсім не бита карта!

— Ні? — здивувався Тек. — Хіба?.. Йому, панночко Майє, кінець від тої миті, як він ступив ногою в Небесне Місто. Забудь його. Забудь усе, що він казав. Хай буде так, ніби його ніколи не існувало. І нехай жодного сліду не лишиться від нього у твоїй свідомості. Настане день, коли тобі доведеться просити відродження — отож знай: Вершителі Карми обнишпорять твій розум у пошуках його слідів, так само, як вони це роблять з усіма, хто проходить через їхні Приймальні. В очах богів і Будда, і його вчення — гидомирні.

— Але чому?

— Він — анархіст, що кидається бомбами, засліплений шорами революціонер. Він прагне скинути навіть Небо. Якщо тебе цікавить поважніша, наукова інформація, я скористаюся машинами для одержання даних. Ти підпишеш на це заявку?

— Ні…

— Тоді викинь його з голови й зачини двері.

— Він насправді такий поганий?

— Насправді він іще гірший.

— Чому ж ти тоді посміхаєшся, коли говориш про це?

— Тому, що я не вельми серйозної вдачі. Але це не стосується того, що я оце тобі сказав. Отож будь обережна.

— Але тобі, здається, відомо все. Архіваріусам, мабуть, можна не боятись тих списків?

— Навряд. Моє принаймні ім’я в них на першому місці. Але не тому, що я архіваріус. Він мені батько.

— Він? Твій батько?

— Так. Ти дивуєшся, як мале дівча. Сумніваюся, що він бодай здогадується про своє батьківство. Чи для бога щось важить бути батьком, коли він раз у раз міняє тіла, а між тим сплоджує купу нащадків з богинями, які й самі перевтілюються так само по чотири-п’ять разів на століття? Я — син його колишньої тілесної оболонки, народжений матір’ю, яка теж перебрала чимало тіл, та й сам я живу вже не в тому тілі, в якому народився. Кревні зв’язки таким чином майже невідчутні і цікаві головним чином на умоглядному рівні метафізичних роздумів. Хто істинний батько людині? Чи обставини, що поєднали два тіла і тим самим її породили? Чи той факт, що з якоїсь причини у якусь хвилину вічності ті двоє покохали одне о?дне найдужче за все на світі? Коли так, то чому це сталося? Був то просто голод плоті — чи цікавість — чи бажання? А може, щось інше? Жалість? Самотність? Прагнення підкорювати? Яке почуття або яка думка стала батьком того тіла, в якому я вперше себе усвідомив? Я знаю, що чоловік, який жив саме в цьому батьківському тілі в ту хвилю часу, — складна і сильна особистість. Насправді хромосоми на нас не впливають. Живучи, ми не проносимо на собі крізь віки ці розпізнавальні ознаки, пробірні тавра. Насправді ми не успадковуємо нічого, за винятком хіба випадкового дару — майна чи грошей. Тіла так мало важать для нас на довгій стезі життя, що куди цікавіше поміркувати над тими ментальними процесами, що вирвали нас із хаосу небуття. Я задоволений, що саме він викликав мене до життя, і частенько гадаю, що ж