Бог Світла - Роджер Желязни
— Вони йдуть від продуктів дефекації, Кабадо.
— З цим усе ясно. Мене радше цікавить, чому вони тут, оці запахи, а не як і звідки взялися.
— Тому, що в комірці у мене стоять відра, повні вищеназваної… речовини.
— Он воно що!
— Атож. Я зберігаю там усе добриво своєї родини — ось уже вісім днів.
— А для чого, достойний Вамо?
— Чи ти чув про таку дивовижу — чудовий винахід, — в яку од тої речовини спорожняються: спершу в воду, далі смикаєш за підойму, і все твоє добро несеться геть з гучним ревом далеко попід землею?
— Чував якісь побрехеньки…
— О, це все правда, чистісінька правда. Така дивовижа й справді існує. Винайшов її зовсім недавно один чоловік, імення якого я тобі не назву; складається вона з величезних труб і сидіння без дна, чи, може, ліпше сказати — без верху. Це найдивовижніше відкриття нашої доби, і я його матиму — не встигне пощербатіти й кілька місяців!
— Ти? Матимеш ту штуковину?
— Аякже. Її буде встановлено у кімнатчині, що її я прибудував до хати з задвір’я. Того дня я навіть дам урочистий обід і запрошу всіх сусідів нею скористатися.
— Воістину диво-дивне — і так великодушно з твого боку…
— Я від щирого серця.
— А як же… запахи?..
— Вони од відер, де я триматиму все те добро — аж поки встановлю чудодійну новинку.
— Але навіщо?
— Я волію, щоб у моїх кармічних записах було зазначено, нібито я почав користуватися не4о вісім днів тому, а не кількома місяцями пізніш. Це засвідчить про те, як швидко я прогресую в житті.
— А! Тепер я збагнув усю мудрість твоїх вчинків, Вамо. Не хочу, аби склалося в тебе враження, наче ми стоїмо на заваді в людини, яка прагне вдосконалення. Вибач, коли я ненароком навіяв тобі таку думку.
— Вибачаю.
— Твої сусіди щиро тебе люблять — з запахами та іншою всячиною. Коли виб’єшся нагору, не забувай про нас.
— Будь певен.
— Такий прогрес, мабуть, дорого коштує.
— Ще й як дорого.
— Достойний Вамо, нам приємно буде дихати в цій атмосфері — з усіма її пікантними передвістями див.
— Я живу лише друге життя, але вже відчув на собі знак долі.
— Те саме відчуваю і я. Воістину повіяли вітри нової Доби, і несуть вони людству немало дивовижних речей. Хай боронять тебе боги.
— Так само й тебе. Та не забувай про благословення Просвітленого, якому мій брат у других Васу надав притулок у своєму пурпуровому гаю.
— Хіба ж я можу? Магасаматман теж був богом. Кажуть — Вішну.
— Брехня. Він був Буддою.
— Попроси тоді і його благословення.
— Гаразд. Доброго тобі дня, Кабадо.
— І тобі, достойнику.
Яма й Калі вернулись на Небо зі своєї подорожі. Вони прилетіли в Небесне Місто на спині Птаха Гаруди і разом з Вішну, не гаючи часу, одразу пройшли до Павільйону Брахми. В Саду Радощів зустріли їх Шіва й Ганеша.
— Послухайте, Смерте й Руйнаціє, — звернувся до них Ганеша, — Брахма мертвий, і ніхто, крім нас п’ятьох, досі про це не знає.
— Як же це сталося? — спитав Яма.
— Начебто його отруєно.
— А хіба розтину не робили?
— Ні.
— Тоді я цим займуся.
— Гаразд. Але тепер куди важливіше інше.
— Що саме?
— Обрати наступника.
— Так. Небеса не можна полишати без Брахми.
— Отож то й воно… Скажи-но, Калі, як ти дивишся на те, щоб стати Брахмою — з його золотою кульбакою та срібними острогами?
— Не знаю…
— Тоді подумай над цим — і не зволікаючи. Твою кандидатуру вважаємо найкращою.
— А Владика Агні?
— Його рейтинг куди нижчий. Він, схоже, не такий запеклий антиакселе— раціоніст, як пані Калі.
— Я помітила.
— І я…
— Правда, він таки непоганий бог, але не з великих.
— Це так. А хто міг підняти руку на Брахму?
— Навіть не уявляю. А ти?
— Поки що ні.
— Але ж ти знайдеш його, Владико Ямо?
— Аякже, прийнявши свою Подобу.
— Вам, певно, треба порадитися вдвох?
— Треба.
— Тоді зараз ми лишимо вас наодинці. А за годинку всі разом пообідаємо в цьому ж Павільйоні Насолод.
— Гаразд.
— Добре.
— До зустрічі…
— Бувайте.
— До зустрічі.
— Пані!
— Слухаю.
— Зміна тіла автоматично веде до розлучення, якщо шлюбний контракт не подовжується на новий термін.
— Так.
— Відмовся від цього.
— Мій Пане…
— Ти вагаєшся?
— Все це так несподівано, Ямо…
— Ти тягнеш з відповіддю, аби встигнути обміркувати їхню пропозицію?
— Я повинна.
— Калі, ти завдаєш мені мук.
— Я не хотіла.
— Я вимагаю, щоб ти відмовилася від цієї пропозиції.
— Я повноправна богиня, а не тільки твоя дружина, Владико Ямо.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Я сама вирішую, що мені робити.
— Якщо ти даси їм згоду, Калі, то між нами усе скінчиться.
— Схоже на те…
— Чому, заклинаю іменами Ріші, скажи, вони так затялися проти Акселераціонізму? Адже то всього лише буря над мурашником.
— Мабуть, у них є потреба боротися проти чого-небудь.
— А навіщо тобі треба очолювати цю боротьбу?
— Не знаю.
— А може, люба моя, в тебе є особливі причини бути антиакселераціоністкою?
— Не знаю.
— Як на бога, то я вельми юний, але багато начувся про те, що герой, з яким ти звитяжно пройшла по світу в його світанкову пору, — Калкін, — був не хто інший, як Сам. Якщо ти мала причину ненавидіти свого давнього благовірника, а ним насправді був Сам, то я розумію, чому вони вербують тебе проти руху, ним започаткованого. Це правда?
— Може, й правда.
— Тоді, якщо ти мене любиш, — а ти мені і жона, і коханка, — нехай хтось інший буде Брахмою.
— Ямо…
— За годину вони спитають, яке твоє рішення.
— І я їм скажу.
— Яке ж?
— Мені шкода, Ямо…
Не дожидаючи обіду, Яма пішов геть із Саду Радощів. Хоча такий вчинок і здавався зловмисним порушенням етикету, Яма міг дозволити собі таке, бо мав славу найнедисциплінованішого серед богів і добре усвідомлював, чому його терплять. Отож покинув він Сад і подався туди, де кінчається Небо.
Весь той день і наступну ніч він провів коло Світокраю, і ніхто йому там не дозоляв. Потроху збавляв він час в усіх п’ятьох покоях Павільйону Німоти. Нікому не звіряв він своїх думок, то й ми дамо йому спокій. На ранок він повернувся до Небесного Міста.
Там і дізнався про смерть Шіви.
Ще одну дірку пропалив у Небесному склепінні тризуб Бога-Руйнівника, та йому самому хтось розтрощив голову тупим предметом, якого досі знайти не вдалося.
Яма пішов до свого друга Кубери.
— Ганеша, Вішну та новий Брахма вже звернулись до Агні, пропонуючи йому посісти
