Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко

3. ГОСТИНИ У БОЖЕВІЛЬНОГО КАПІТАНА

Вони навіть відступали вміло, злагоджено. Секунда — і п'ять силуетів, що стиснулися, поринули в кущі. Ще мить — завмерли, перестали коливатися колючі гілки. Блискавки над головою лупили все частіше, вітер міняв напрямок, налітаючи то з одного, то з іншого боку.

Притискаючи праву руку до грудей, підвівся Тимур. Крикнув, перекриваючи вітер:

— Що, гади, злякалися?

Крикнув, і повільно підійшов до Тома.

- Звідки це?

Том опустив пістолет. Зброя здавалася несправжньою, іграшковою, напевно, через згладжену форму. Не було видно ні бойка, ні запобіжника. Іграшка, з якої стріляють пістонами… Але поруч лежало нерухоме тіло вбитого з «іграшки» пацана.

- Ти хто такий, Томе? — Тимур ніби не помічав крові, що хльоснула з руки. Її помітила Інга. У бійці вона так і не брала участі, зате тепер квапливо діставала з кишені штормування бинти. Почала обмотувати розсічену від плеча до ліктя руку Тимура. Я не відриваючись дивився на неї. Мене злегка хитало, в голові поверталася, давлячи думки, важка чавунна куля. У небі палахкотіли блискавки, гуркіт грому злився в безперервний гул. По обличчю хвистав вітер. Блискавки, грім, вітер, чавунна куля... Блискавки, куля, вітер... Блискавки...

…Інга з Томом підняли мене з каміння. Я побачив її очі - величезні, блискучі, на переляканому мокрому обличчі. Вона плакала? Чи це був дощ?

— Дімо, Дімочко… Що з тобою?

- Нічого.

Том, випереджаючи мій рух, подав зброю. Інга продовжувала дивитись на мене, не вірячи в мою показну бадьорість.

- Що ви стоїте? — голосом промовив Тимур. — Чекатимемо продовження?

— Адже шторм, — не відриваючи від мене погляду, сказала Інга. — А ці втекли.

Тимур змінився на обличчі.

- Вони не втекли! Кодекс честі забороняє воїнам тікати. Вони відступили, але повернуться.

- Який кодекс? Що ти несеш, Тім?

— Та стикайте ж шлюпку, кретини! — Тимур підбіг до «Зухвалого» і вперся в борт. Том ступив слідом.

— Інго, прикривай нас, — я рубанув мечем по туго натягнутій мотузці якоря. Чорт із ним, із саморобним трилапим «рибальським гачком». Тимур без причини не панікував, у цьому ми щойно переконалися.

Утрьох ми спустили шлюпку в вируючий коктейль із води, піни та піднятого з дна піску. Вітрило не було підняте, але «Зухвалий» тут же закрутився на мілководді, розгортаючись уздовж вітру. Безглузда коробка каюти відчутно нахилилася, приймаючи на себе удари вітру.

- Інго!

Вона повільно відступала до нас, вдивляючись у кущі. Увійшла по коліно у воду, тицьнувшись спиною в моє плече. Неголосно сказала:

— Дімо, там хтось є… Я бачила.

Розвертаючий борт шлюпки насувався на нас. Я пригнувся, підхопив Інгу під коліна і підсадив у шлюпку. Як не дивно, це сталося настільки природно, що вона навіть не обурилася.

Коли я перебрався через борт, Том уже сидів біля керма. Тимур мовчки, затято, натягував клівер.

- Тім! - згинаючись від вітру, я перебрався до нього. — Не варто, надто сильний…

Тимур різко обернувся до мене. Очі в нього були примружені, шалені.

- Допоможи! — у самі вуха закричав Тимур. - Звідси не йдуть живими! Швидше!