Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко

Януш замовк. Потім сів на землю і уткнувся в коліна. Його латана-перелатана футболка вибилася з джинсів, відкриваючи засмаглу спину. Уздовж попереку тягнувся довгий рубець.

— Тримати тебе не будемо, та й не можемо… — сказав я. — Вирішуй…

— Хлопці, пустіть… — видавив із себе Януш.

— Ну гаразд, зустрів земляка, я розумію. Може поляків лише двоє на всі острови. А чому він не хоче пливти з нами? — крижаним голосом промовив Тимур.

— Він не може… — тихо сказав Януш.

— Не може, — луною відгукнулася Інга. — Діма, Тимуре… Це правда.

Я глянув на Кшиштофа, який насторожено поглядав на нас. Світловолосий здоровань, ровесник Кріса. Ось воно що…

- Давай призначимо його послом, Тім. Якщо так дуже хоче.

Тимур зневажливо обвів нас поглядом. І пішов до шлюпки.

Мені було не по собі. Знову зіткнулися дві правди, дві позиції. Прав Тимур - відхід досвідченого бійця послабить наш острів. І Януша, який зустрів співвітчизника, можна зрозуміти…

Хтось м'яко торкнувся мого плеча, і я обернувся. До нас підійшли Сергій та Том. У руках нашого капітана була скручена в трубку карта островів.

— Я вам домалював… Трішки. Те, що знаю, — дружелюбно посміхаючись, сказав Сергій. - І написав характеристику кожного острова.

Я кивнув головою. І повідомив:

— Сергію, у нас така справа… Януш хоче залишитися на вашому острові. Дозвольте?

Він не дуже здивувався. Кивнув:

— Так, будь ласка… Не скривдимо. То він через земляка?

- Звичайно, - я мимоволі опустив очі. Що не кажи, а догляд Януша можна було розцінити як образу... — Сергію, ти не знаєш, а поляків на островах багато?

- Не дуже. Тут якась складна система відбору. Чим більша країна, тим більше хлопців потрапляє з неї на острови. Але ще грає роль рівень розвитку. З Японії, наприклад, три чи чотири острови — більше, ніж із Китаю чи Індії.

Дивна система… У мене майнула невиразна, напівусвідомлена думка. Гаразд, потім… Я підійшов до Януша.

- Ян, вставай. Пішли на званий обід на честь першого посла на Сорока островах.

На четвертому острові чергові приходили обідати у замок. Ми змогли попрощатися з усіма – церемонно, з кожним окремо. Інге хлопчаки стали дружно цілувати руку. Я так і не зрозумів, всерйоз вони це роблять чи дурять. Судячи з незворушно-поблажливої ​​особи Інги - вона таке прощання приймала як належне.

А я Янушем ми прощалися по-різному. Том, який сприйняв те, що сталося, як норму, щось весело і незрозуміло сказав йому. Інга мляво махнула рукою і пішла на носа «Зухвалого». Тимур пройшов повз, ніби й не помітив.

Я знизав руку. І сказав, пробуючи пожартувати.

- Гаразд, Ян. Якщо що - пливи назад.

Януш часто-густо закивав. На мить мені здалося, що він зараз стрибне в шлюпку… Здалося.

Хлопчаки допомогли нам зрушити шлюпку з піску. Мокри до пояса, ми з Тимуром влізли в посудину, що захиталася на хвилях, і почали ставити вітрило. Шлюпка повільно ковзала по воді — високий берег острова прикривав нас від вітру.

- До побачення! — крикнув нам услід Сергій.

Януш мовчав. Він стояв поруч із Кшиштофом, який тримав за руку одну з данців. Хельгу, здається…

- Додому хочу, -