Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко
ЧАСТИНА ТРЕТЯ. РУЙНУВАННЯ
1. ДЕЗЕРТИР
Мене розбудив Януш. Легенько потрусив за плече, сказав:
— Дімо, вставай…
Я підвівся на ліжку, оглядаючи приміщення.
Нам, хлопчакам, дали одну велику кімнату. Напевно, щоб ми не побоювалися зради та могли спокійно виспатись. Що не кажи, а французи з шостого острова подобалися мені дедалі більше…
— Ще сплять?
— Так… — посміхнувся Януш. — Сплять…
Тимур лежав, загорнувшись у ковдру і притискаючись до стіни. Том розтягнувся мало не впоперек ліжка, впустивши на підлогу свою тонку руку.
— Підйом… — неохоче вилазячи з-під ковдри, промовив я.
Двері в нашу кімнату виглядали досить кумедно. У товсті сталеві петлі, що колись призначалися для засуву, було вставлено один із тимурівських мечів. Меч був поставлений надійно — меч залишався металевим навіть для мене.
Поки хлопці, позіхаючи, вибиралися з ліжок, я підійшов до вікна. Чесно кажучи, після нашого острова з його травою, що вигоріла, і чахлим чагарником видовище було фантастичним. Нас поселили у кімнаті, що займає один із верхніх поверхів головної вежі замку. Але навіть тут вид із вікна затуляли дерева. Я обережно розкрив стулки, і на підвіконня м'яко опустилася гнучка зелена гілка. Крізь листя голубіло море.
— Чорт, та й повітря в них… — пролунав з-за спини ображений Тимуровий голос. — Треба попросити у позику пару кубометрів.
- Ага, ідея. У мішок засунемо, — підтримав я.
Вузькими гвинтовими сходами, що пробурили вежу наскрізь, ми спустилися в фортецю. Іти можна було тільки гуськом, і першим пішов Тимур. Я рухався слідом, зачіпаючи плечима нерівні кам'яні стіни. У світлі, що сочилося з вузьких бійниць, поблискували рукоятки обох його закинутих за спину мечів.
Цікаво, ким би став Тимур? Тобто ні. Ким стане на Землі його двійник? І чим займається зараз?
А чим я займаюся сам?
До болю закусивши губи, я вийшов у світлий просторий коридор, який вів до трапезної. Планування наших замків хоч і відрізнялося в деталях, але зберегло якісь спільні риси. Орієнтуватися було неважко.
Ми прокинулися саме до сніданку. Дівчата діставали з шафи продукти, і я мимохідь зазначив, що система постачання у нас однакова. Навіть шафа, в яку щоночі телепортувалися продукти, здавалася точною копією нашої.
Інга, на правах гості, у сервіруванні столу не брала участі. Вона розмовляла з Сергієм. Поруч стояли ще троє хлопців, що кинули на нас швидкі, обережні погляди. Правильно, залишати острів у нашому розпорядженні було б не обачно… Четверо залишилися, а решта вирушила охороняти мости. Решта? Вшестеро — три мости? Але двом бійцям утримувати міст упродовж доби неможливо!
Я трохи розгубився. Від нас чи приховали якийсь важливий секрет, чи ми самі на щось не звернули уваги.
Сергій вітально махнув рукою, я машинально відповів. Розсівшись за столом і з апетитом снідаючи, ми вели якусь дріб'язкову розмову. Я з цікавістю стежив за Янушем — той знову прилип до Кшиштофа. Потім упіймав запитальний погляд Інги. І не витримав.
— Сергію, ви чергуєте на мостах по двоє?
Він здивовано глянув на своїх друзів. Знизав плечима. І раптом зрозумів у чому річ.
Ні, у нас лише два мости. Третій підірваний, давно вже…
Міст був зовсім не
