Коли вмирає Безсмертний - Юрій Георгійович Герасименко

Ні попереду, де в жовтому серпанку далини звужувався проспект, ні позаду, ні в бічних кільцевих — ані душі. Друзі йшли і тихо-тихо співали.

Ми забули своїх матерів… —

урочисто виводив Чакт.

Ми забули своїх матерів… —

окселентував Бідило і раптом замовк, замислився.

— Про що думаєш?

— Так… Пісню мамину згадав. У дитинстві було дивлюсь у вікно: сонце заходить, сніги синіють… А мати підійде, пригорне і тихесенько так:

Срібний човник, золоте весельце.

Плине Йвасик лісовим озерцем…

А знаєш, яке в нас вечірнє небо? Глибоке, синє — точнісінько як лісове озеро…

— Гарна пісня… — зітхнув Чакт. — Який ти щасливий…

Друзі давно вже йдуть. Далеко позаду лишилася руїна з підземеллям, де палав Червоний Вогонь, уже й гуртожиток свій пройшли — не хочеться додому, на душі ясно, радісно… Коли мішали гуртожиток, Іван знову побачив знайомого вже шпига. «Штучне око» пильно подивився на двох друзів, але за ними не пішов.

— Гарна пісня… — знову зітхнув Чакт. — Ану ще її заспівай…

Іван міцніше обняв друга і раптом — що це? — спинився. Попереду, в далечині, марширують якісь служителі. Тісною шеренгою перегородили проспект, хутко наближаються.

— Легіонери… — розгублено прошепотів Чакт.

— Так, це справді вони, — погодився Іван. — Ну то й що? Звичайний дозор. Слуги Любові бережуть наш спокій. Ходім сюди, краще з ними не мати справи…

Бідило потягнув товариша в бічну кільцеву, але й там назустріч їм сунула шеренга легіонерів.

— Що за причина? — Іван повернув ліворуч, але й там йшли легіонери.

— Стій, Чакте, тут щось не гаразд. — Роздивляючись на всі боки, Бідило напружено міркував: — Ану ходім назад. Це, видно, облава якась…

— Мерщій, мерщій! — хвилювався Чакт.

— Спокійно, друже, не панікуй. Бачиш, попереду путь вільна. Дійдемо до наступної кільцевої, повернемо, а потім…

— Ой! — Чакт міцно притиснувся до Івана. — Дивись! Дивись!

Попереду теж ішли легіонери. Чіткою шеренгою вони щільно перегородили проспект. Останній вихід наглухо перекрито.

«В будинок! Заховатися в будинок!» — майнула блискавична думка. Вхопив за руку Чакта, кинувся до першої вхідної панелі. Та скільки не тиснув на сигнальну кнопку, скільки не гамселив кулаками, панелі, так і не відсунулась. Друзі кинулися до другого будинку, але й там не пустили. До третього — те ж саме.

Чакта трусила нервова лихоманка.

— Пора великого спокою… — бурмотав він. — Всі сплять… Всі сплять…

— Брехня. Он, бачиш, панель відсунута, на порозі хтось стоїть… Ану бігом, встигнемо ще…

Друзі побігли. «Тільки б встигнути… Тільки б вскочити… — Іван напружував усі сили. — А там справа сама покаже… У кожному будинку є входи до загальноміських підземних складів. Тільки б встигнути…»

Пружною, танцюючою ходою з чотирьох боків зближалися слуги Любові. Дуже швидко вони йшли, але друзі бігли ще швидше. Уже ясно видно, хто стоїть на порозі, — в білому, газета в руках, швейцар, напевне. Ось уже близько, зовсім близько… І тут швейцар, який досі з такою цікавістю спостерігав облаву, зрозумів, мабуть: двоє зацькованих шхуфів біжать саме до нього. Служитель з газетою миттю сховався в отворі, вхідна панель хутко засунулась. З усією силою вдарив Іван у панель — і не хитнулася. Що робити?

— Давай удвох! Давай удвох! — метушився Чакт. — Удвох!..

Та було вже пізно. Щільні шеренги легіонерів, відтіснивши Чакта, зімкнулися навколо Бідила.

— Пустіть! Я з ним! Ми вдвох! — несамовито закричав Чакт, продираючись крізь нерухомі ряди слуг Любові. — Ми разом! Пустіть…

Даремно. Вужчало й вужчало жовтаво-біле коло легіонерів. Наперед виступив шпиг із штучним оком. Не встиг Іван отямитись, як одноокий підійшов і поцілував просто в губи. Десятки холодних мокрих ротів притислося до обличчя й рук. Бідило аж застогнав від огиди.

Рвонувся, трусонув плечима: скинути б! Скинути б оцю погань! Дарма… Міцно тримаються, як п’явки…

Руки й ноги як ватяні — сили нема… Що ж це з ним діється?..

Віддалік, просто посеред вулиці, опустився великий штейп. Спритними рухами зв’язували легіонери майже непритомного Бідила. Зв’язавши, потягли в штейп.

Загули, задвигтіли двигуни. Хмарою знялася пилюка… Коли вона розвіялася, на проспекті можна було побачити одну-єдину постать. То був Чакт. Закинувши голову, приклавши долоню до очей, дивився він, як вище й вище підіймається штейп легіонерів. І тут — за бортом… Навіть легіонери не вважають його справжнім несхильником!

А штейп уже набрав висоту, став розвертатися. На металевому череві блиснула проти сонця емблема Легіону: круглясте серце обвиває зелена змійка. Змійка тягнеться голівкою до метелика, що сидить зверху, на серці. Метелик теж тягнеться голівкою до змії. Збійка й метелик цілуються..

В кімнаті просторо, крім ложа — ніяких меблів. Мертва тиша, білий туманний присмерк. Підлога тепла, м’яка, як пружинний матрац. Ледь торкнешся — спалахує світло. Напроти ложа — вхідна панель. Та як же її відсунути? Ні праворуч, ні ліворуч кнопок нема… Постукав по панелі — жодного звуку. Вдарив кулаком — як у подушку, вилаявся і не почув власного голосу.

«Німа кімната…» — згадав Іван. Колись у такому ж приміщенні, в такому ж адамовому костюмі вперше він зустрівся з Купхейпом і Чактом. Тільки та кімната була значно більша.

«Цивілізація… — подумав похмуро. — Навіть тишу перетворили на засіб катування… Висиди в такій глухоті, через три доби збожеволієш…»

Зігнувся, побрів до ложа, а в голові все бриніло й бриніло:

Срібний човник, золоте весельце.

Плине Йвасик лісовим озерцем…

Враз спинився, прислухався: в гнітючому мовчанні виразно почувся Голос Безсмертного.

Дзвін гучнішав, наближався і, нарешті, зазвучав на повну силу. Панель рвучко відсунулась. Двоє дебелих легіонерів, ставши при вході, жестами наказали вийти. Мусив коритися.

Підлога в коридорі ще м’якіша. Ноги грузли в ній, як у болоті. Легіонери підштовхували кулаками в спину. Йти було важко, Іван ледве-ледве дибав, у той час як конвоїри танцюючими пружними кроками йшли зовсім легко.

«Так от чому у легіонерів така дивна хода: звикли вистрибувати по м’якому, і на твердому пританцьовують», — подумав Бідило і трохи не впав.

Саме в цю мить і хитнув підлогу далекий грім. Посипалося зі стелі. Праворуч зі скреготом розкололась стіна. Денне жовтаве світло залило коридор.

Іван інстинктивно рвонувся, кинувся тікати, але одразу ж звалився під ноги легіонерам. Бігти по такій підлозі було неможливо. Вхопивши під руки, легіонери міцно тримали в’язня.

Голос Безсмертного змовк. Знялося гучне торохтіння, ритмічний