День опричника - Володимир Георгійович Сорокін

Володимир Сорокін

ДЕНЬ ОПРИЧНИКА

Роман

©

Серія «Карта світу» заснована у 2010 році

Книгу видано за підтримки мецената Олександра Савченка

Перекладено за виданням: Сорокин В. Г. День опричника. — М.: Захаров, 2006

Переклад з російської О. Л. Ушкалова

Художник-оформлювач Є. В. Вдовиченко

Вихід у світ українською мовою двох книжок Володимира Сорокіна «Цукровий Кремль» та «День опричника», безперечно, є подією в культурному житті України. Знаковим є і час цієї події — 2010 рік — рік закінчення помаранчевої революції та падіння народжених нею політичних кумирів, рік, який знову для однієї половини України ховає надії, а для іншої — народжує нові. Сумно констатувати, але це факт: віра української нації у щось правильне, цивілізоване, прогресивне зараз вмирає.

Річ у тому, що Україна ще навіть не знайшла відповідь на питання: навіщо вона прийшла в цей жорсткий і цинічний світ великих імперій і малих успішних країн? Навіщо до багатьох «убогих малих держав центральної Європи» ми додали ще одну колись велику, а зараз не малу, але дуже недолугу країну?

Та необхідно не лише знайти відповідь, яка б давала нам право перебувати на цьому «святі життя», це право потрібно реалізувати і захистити. І принаймні мені, сподіваюсь, і багатьом думаючим українцям, твори В. Сорокіна можуть суттєво допомогти.

В. Сорокін — геній «уявного експерименту» над історичними реаліями, який він з холодним розумом науковця екстраполює на найближче майбутнє, на 10–15 років, та показує своїм читачам, що їх чекає. Найбільш просунуті із них просто бачать фрагменти майбутнього, якщо, звісно, мають мужність дивитися правді в очі.

На перший погляд здається, що йдеться про Росію, де змішалися всі народи, а насилля є необхідним елементом життя, і не тільки політичного. Але для тих, хто вміє екстраполювати не лише в часі, але й у просторі, особливо соціальному, стає зрозуміло, що сторінки найближчого майбутнього В. Сорокіна мають для України, чи Сербії, чи навіть

Білорусії майже таку саму вірогідність, як і для Росії. Зрозуміти логіку таких соціальних експериментів, які готують нам уже народжені, але ще не обрані чи призначені Президенти, і є інтелектуальним завданням читачів творів В. Сорокіна.

А в якості «цукерки» ви — шановний читачу — отримаєте задоволення від гротескних сюжетів дійсно нової російської літератури, я навіть скажу більше — культури. Саме за такі культурні шедеври навіть найнаціоналістичніший українець, я вже не кажу про просто культурного українця, любить і буде любити Росію…

Проф. Олександр Савченко

Григорію Лук'яновичу

Скуратову-Бєльському, на прізвисько Малюта

Сон той самий: іду по полю безкрайньому, російському, що ген за обрій тікає, бачу білого коня попереду, іду до нього, відчуваю, що кінь цей особливий, усім коням кінь, красень, відун, прудконогий; поспішаю, а наздогнати не можу, пришвидшую крок, кричу, кличу, розумію зненацька, що в тому коневі — усе життя, уся доля моя, усе щастя, що потрібен він мені як повітря, біжу, біжу, біжу за ним, а він усе так само поволі віддаляється, нічого й нікого не помічаючи, навіки йде, іде від мене, іде навіки, іде безповоротно, іде, іде, іде…

Моє мобіло будить мене:

Удар батога — крик.

Ще удар — зойк.

Третій удар — хрип.

Поярок записав це в Таємному Приказі, коли катували далекосхідного воєводу. Ця музика розбудить і мертвого.

— Ком’яга слухає, — притуляю холодне мобіло до сонно-теплого вуха.

— Доброго здоров’я, Андрію Даниловичу. Коростильов турбує, — оживає голос старого дяка з Посольського Приказу, і відразу ж біля мобіли в повітрі зринає його вусато-стурбована пика.

— Чого треба?

— Насмілюсь вам нагадати: сьогодні під вечір прийом албанського посла. Потрібна неабияка пильність.

— Знаю, — невдоволено бурчу, хоч, якщо чесно — забув.

— Вибачте за клопіт. Служба.

Кладу мобіло на тумбу. Якого біса посольський дяк нагадує мені про пильність? Ага… тепер же посольські справляють обряд обмивання рук. Забув… Не розплющуючи очей, звішую ноги з ліжка, струшую головою: важка після вчорашнього. Намацую дзвіночок, трясу. Чутно, як за стіною Федько зістрибує з лежанки, метушиться, торохтить посудом. Сиджу, опустивши не готову прокинутись голову: учора знов довелося прийняти по повній, хоч зарікся пити й нюхати тільки зі своїми, клав 99 поклонів покаянних в Успенському, молився святому Воніфатію. Собаці під хвіст! Що поробиш, коли окольничому Кирилу Івановичу я не можу відмовити. Він розумний. І майстер на мудрі поради. А я, на відміну від Поярка й Сиволая, ціную в людях розумне начало.

Слухати премудрі слова Кирила Івановича я можу безконечно, а він без кокоші неговіркий…

Заходить Федько:

— Доброго здоров’я, Андрію Даниловичу.

Розплющую очі.

Федько стоїть із підносом. Пика його, як завжди зранку, пом’ята й безглузда. На підносі традиційне для похмільного ранку: склянка білого квасу, чарка горілки, півсклянки капустяного розсолу. Випиваю розсіл. Щипає в носі й зводить вилиці. Видихнувши, перекидаю в себе горілку. Навертаються сльози, розмиваючи Федьчину пику. Згадується майже все — хто я, де й задля б чого. Зволікаю, обережно вдихаю. Запиваю горілку квасом. Минає хвилина Непорушності Великої. Відригую гучно, зі стогоном нутряним. Витираю сльози. І тепер згадую вже все.

Федько забирає піднос і, ставши на коліно, підставляє руку.

Спираюся, встаю. Від Федька зранку пахне гірше, ніж увечері.

Це — правда його тіла, і від неї нікуди не дінешся. Різки тут безсилі. Потягуючись і крекчучи, іду до іконостаса, засвічую лампадку, стаю на коліна. Читаю молитви ранкові, б’ю поклони. Федько стоїть позаду, позіхає й хреститься.

Помолившись, зводжуся, спираючись на Федька. Іду до ванної.

Умиваю обличчя приготованою криничною водою з плаваючими крижинками. Дивлюся в дзеркало. Обличчя запухло трішки, краї носа в синіх прожилках, волосся скуйовджене. На скронях перша сивина. Ранувато, як на мій вік. Але — служба наша така, нічого не вдієш. Тяжке діло державне…

Справивши велику й малу нужду, залажу в джакузі, вмикаю програму, відкидаю голову на теплий, зручний підголівник. Дивлюся в стелю на розпис: дівки збирають вишні в саду. Це заспокоює. Дивлюсь на дівочі ноги, на кошики зі стиглими вишнями.

Вода наповнює ванну, спінюється повітрям, вирує довкола мого тіла. Горілка всередині, піна ззовні поступово повертають мене до тями. За чверть години бурління припиняється. Лежу ще трохи.

Натискаю кнопку.