День опричника - Володимир Георгійович Сорокін

Задерикувато дивиться Погода на суперника, примружившись, бавиться паском шовковим:

— Ну що, сиволапий, готовий битим бути?

— Не хвалися, опричнику, на рать ідучи!

Погода й скотар ходять колами, приміряються. І вбрані вони по-різному, і становища в них різні, і панам різним служать, а як пригледітись — з одного російського тіста зліплені. Російські люди, рішучі.

Стаємо в коло, змикаємось із челяддю. На кулачному поприщі — так заведено. Тут усі рівня — і смерд і дворянин, і опричник і приказний. Кулак — сам собі государ.

Посміюється Погода, підморгує скотареві, виграє плечима молодецькими. І не витримує чолов’яга, кидається із замахом кулака пудового. Присідає Погода, а сам скотаря — під груди, коротким стусаном. Гикнув той, але витримав. Погода знов довкола танцює, плечима, як дівка гуляща, погойдує, підморгує, язик рожевий показує. Скотар танці не поважає, крекче та й знов розмахується. Але Погода випереджає — зліва у вилицю, справа по ребрах — хлясь! хлясь! Аж ребра тріснули. А від кулака пудового знов ухилився. Заревів скотар ведмедем, замахав кулачищами, рукавиці гублячи. Та все марно: знову під груди, та в нюхало — хрясь! Спотикається здоровань, як ведмідь-шатун. Зчепив руки в замок, реве, розсікає повітря морозяне. Та все марно: хлясь! хлясь! хлясь! Швидкі кулаки в Погоди: от уже й пика скотарева в крові, і око підбите, і ніс червону юшку пустив. Летять червоні краплі, рубінами виблискують на зимовому сонці, падають на сніг утоптаний.

Хмурнішає челядь. Переморгуються наші. Хитається скотар, шморгає носом розбитим, плюється зубними уламками. Іще удар, іще. Задкує здоровань, відмахується, як ведмідь від бджіл. А Погода не відстає: іще! іще! Точно й міцно б'є опричник. Свистять наші, улюлюкають. Удар останній, зубодробильний. Падає скотар навзнак. Наступає йому Погода чобітком фасонистим на груди, ніж з піхов виймає, та й по пиці з розмаху — чирк! Ось так. Для науки. Інакше тепер не можна.

На крові — усе як по маслу пройде.

Знітилась челядь. Сиволапий за пику різану схопився, крізь пальці — крівця жебонить.

Ховає ніж Погода, спльовує на переможеного, підморгує челяді:

— Тю! А морда ж бо в крові!

Це — слова відомі. Їх завжди наші кажуть. Склалося так.

Тепер пора крапку ставити. Піднімаю палицю:

— На коліна, сиволапі!

У такі хвилини все відразу видно. Ой, як добре видно людину російську! Лиця, лиця оторопілої челяді. Прості російські лиця.

Люблю я дивитись на них у такі хвилини, у момент істини. Зараз вони — дзеркало. У якому відбиваємось ми. І сонечко зимове.

Слава Богу, не помутніло дзеркало це, не потемніло від часу.

Падає челядь на коліна.

Наші розслабились, заворушилися. І тут — дзвінок Баті: стежить зі свого терема в Москві:

— Молодця!

— Служимо Росії, Батю! Що з будинком?

— На злам.

На злам? Це щось нове… Зазвичай садибу чавлену берегли для своїх. І колишня челядь залишалася під новим хазяїном. Як у мене. Перезираємось. Батя білозубо посміхається:

— Чого задумались? Наказ: чиста місцина.

— Зробимо, Батю!

Ага. Чиста місцина. Це означає — червоний півень. Давненько такого не бувало. Але — наказ є наказ. Його не обговорюють.

Командую челяді:

— Кожен по мішку барахла взяти може! Дві хвилини даємо!

Ті вже зрозуміли, що будинок пропав. Підхопились, побігли, розсипались по своїх закутках, хапати нажите, а заразом — що під руку потрапить. А наші на будинок позирають: ґрати, двері куті, стіни з червоної цегли. Добротність у всьому. Гарна кладка, рівна. Штори на вікнах завішені, та не щільно: позирають у щілини швидкі очі. Тепло домашнє там, за ґратами, прощальне тепло, що трепетом смертельним зачаїлося. Ох, і солодко ж проникати в цей затишок, солодко виколупувати звідти той трепет прощальний!

Челядь набрала по мішку барахла. Бредуть покірно, як каліки перехожі. Пропускаємо їх до воріт. А там, біля пролому, стрільці з променестрілами чатують. Покидає челядь садибу, озирається.

Озирніться, сиволапі, нам не шкода. Тепер — наш час. Оточуємо будинок, стукаємо палицями по ґратах, по стінах:

— Гойда!

— Гойда!

— Гойда!

Потім обходимо його тричі по сонцевороту:

— Горе дому цьому!

— Горе дому цьому!

— Горе дому цьому!

Ліпить Поярок вертуху до дверей кутих. Відходимо, вуха рукавицями прикриваємо. Рвонула вертуха — і нема дверей. Та за першими дверима — другі, дерев’яні. Дістає Сиволай різак променевий. Вискнуло полум’я синє, несамовите, вперлося в двері тонкою спицею — і впав проріз у дверях.

Заходимо всередину. Спокійно заходимо. Тепер уже поспішати не варто.

Тихо всередині, супокійно. Гарний будинок у дворянина, затишний. У вітальні все на китайський лад — лежанки, килими, столики низькі, вази на зріст людини, сувої, дракони на шовку і з нефриту зеленого. Бульки новинарські так само китайські, гнуті, чорним деревом облямовані. Східними пахощами відгонить.

Мода, нічого не вдієш. Піднімаємось нагору широкими сходами, килимом китайським застеленими. Тут рідні запахи — олією лампадною тягне, деревом добірним, книгами старими, валеріаною.

Хороми гарні, рублені, шпаровані. З рушниками, кіотами, скринями, комодами, самоварами та печами кахляними. Розходимось по кімнатах. Нікого. Невже втік, гнида? Ходимо, під ліжка палиці засовуємо, ворушимо білизну, шафи платтяні ламаємо. Нема ніде хазяїна.

— Не в трубу ж він вилетів? — бурчить Посоха.

— Мабуть, хід потайний у будинку є, — шукає Кріпло палицею в комоді.

— Паркан оточений стрільцями, куди він дінеться?! — заперечую я їм.

Піднімаємося в мансарду. Тут — зимовий сад, каміння, стінка водяна, тренажери, обсерваторія. Тепер у всіх обсерваторії… Ось чого я збагнути ніяк не можу: астрономія з астрологією, звісно, науки великі, але до чого тут телескоп? Це ж не книга гадальна!

Попит на телескопи в Білокам’яній просто шалений, у голові не вкладається. Навіть Батя собі в садибі телескоп поставив. Правда, дивитись йому в нього ніколи.

Посоха наче думки мої читає:

— Заходились дворяни та міняйли на зірки витріщати очі.

І що вони там розгледіти хочуть? Смерть свою?

— Може, Бога? — посміхається Хруль, стукаючи палицею по пальмі.

— Не богохульствуй! — уриває його голос Баті.

— Вибач, Батю, — хреститься Хруль, — лихий попутав…

— Що це ви по-дідівському шукаєте, простаки! — не вгамовується Батя. — Вмикайте «нишпірку»!

Вмикаємо «нишпірку». Пищить, на перший поверх показує.

Спускаємось. «Нишпірка» підводить нас до двох китайських ваз.

Великі вази, підлогові, вищі за мене. Перезираємось. Підморгуємо один одному. Киваю я Хрулю та Сиволаю. Розмахуються вони й — палицями по вазах! Розлітається порцеляна тонка, ніби шкаралупа яєць велетенських, драконячих. А з яєць тих, ніби Кастори та Поллукси —