День опричника - Володимир Георгійович Сорокін

І не крик це, і не скрегіт зубовний, а діє — як щипці розпечені.

Страшний гнів Государя. А ще страшніше, що ніколи Государ наш голосу не підвищує.

Граф Урусов не боязкого десятка чоловік, муж державний, верховода, мільйонщик із мільйонщиків, мисливець завзятий, на ведмедя принципово тільки з рогатиною ходить, але й той перед голосом цим блідне, ніби гімназист другого класу перед директором.

— Розказуй, коли ти вперше віддався пороку цьому.

Облизує граф свої пересохлі губи жаб’ячі:

— Государю, це… це почалося зовсім випадково… навіть якось вимушено. Хоч, звісна річ, я винен… тільки я… тільки я… це мій гріх, мій, пробачте…

— Розказуй по черзі.

— Я розкажу. Все розкажу, нічого не приховаю. У сімнадцятилітньому віці… Ішов я Ординкою, бачу — будинок горить, а в будинку — жінка кричить. Пожежники ще не приїхали. Люди мене підсадили, заліз я у вікно, щоб допомогти їй. А вона мені як кинеться на груди… Не знаю, Государю, що зі мною сталося… затьмарення якесь найшло… та й жінка, правду кажучи, не красуня, середнього віку… словом… я… словом…

— Ну?

— Словом, я оволодів нею, Государю. Ледь нас витягли потім із полум’я. А після пригоди тієї я сам не свій зробився — тільки про те й згадував. А через місяць у Свято-Петроград поїхав, іду Литейним — квартира горить на третьому поверсі. Тут мене ноги самі понесли — виламав двері, звідки сили взялися — не знаю.

А всередині там — мати з дитиною. Притискає її до грудей, кричить у вікно. Ну, я до неї ззаду й прилаштувався… А потім через півроку в Самарі казначейство зайнялося, а ми з батечком покійним на ярмарок приїхали, і, словом…

— Годі. Чий будинок востаннє горів?

— Княгині Бобринської.

— А чому цей віршомаз називає княгиню російську маркізою?

— Не знаю, Государю… Може, через ненависть до Росії.

— Зрозуміло. Тепер скажи чесно: ти цей будинок навмисно підпалив?

Завмирає граф, ніби змією вкушений. Опускає рисячі очі свої.

Мовчить.

— Я тебе питаю — ти будинок цей підпалив?

Зітхає тяжко граф:

— Не смію брехати вам, Государю. Підпалив.

Мовчить Государ. Потім каже:

— Порокові твоєму я не суддя — кожен із нас перед Богом за себе відповідає. А от підпалу я тобі не пробачу. Згинь!

Зникає лице Урусова. Залишаємось ми вчотирьох наодинці з Государем. Сумне чоло його.

— Та-а-к… — зітхає Государ. — І отакій худобині я довірив доньку свою.

Мовчимо ми.

— Ось що, князю, — веде далі Государ. — Діло це сімейне.

Я сам з ним розберусь.

— Як накажете, Государю. А що з пасквілянтом робити?

— Дійте за законом. Хоча… не треба. Це може викликати нездоровий інтерес. Скажіть йому просто, щоб він відтепер не писав нічого такого.

— Слухаюсь, Государю.

— Дякую всім за службу.

— Служимо батьківщині! — кланяємось ми.

Образ Государя зникає. Ми полегшено перезираємось. Бутурлін походжає кабінетом, хитає головою:

— Мерзотник Урусов… Так осоромитись!

— Слава Богу, що не нам це розхльобувати, — погладжує бороду Батя. — А хто все-таки автор?

— Зараз дізнаємось, — Бутурлін підходить до столу, сідає в робоче крісло. Дає команду голосом: — Письменників до мене!

І миттю в повітрі кабінету виникають 128 облич письменників. Усі вони в строгих коричневих рамочках і розташовані-вишикувані акуратним квадратом. Над квадратом цим висить трійко більшеньких: сивобородий голова Письменницької Палати Павло Олегов із незмінно страдницьким виразом одутлого обличчя і два його ще більш сивих і похмуро-заклопотаних заступники — Ананій Мемзер і Павло Басиня. І зі страдницького виразу всіх трьох мармиз розумію, що непроста розмова чекає на них.

— Ми підемо, Терентію Богдановичу, — Батя князеві руку простягає. — Письменники — ваш клопіт.

— На все добре, Борисе Борисовичу, — подає Бутурлін Баті руку свою.

Кланяємось ми князеві, виходимо за Батею. Ідемо коридором до ліфта в супроводі того ж таки бравого сотника.

— Слухай, Ком’яго, а чого цей Олегов завжди з такою сумною пикою? У нього що — зуби болять? — питає мене Батя.

— Душа в нього болить, Батю. За Росію.

— Це добре… — киває Батя. — А що він написав? Ти ж знаєш, я далекий від книжок.

— «Російська піч і XXI століття». Важка штука. Я до кінця не подужав…

— Піч — це славно… — замислено зітхає Батя. — Особливо, якщо в ній пироги з печінкою… Ти куди тепер?

— У Кремлівську.

— Ага! — киває він. — Розберись, глянь. Там скоморохи щось нове затіяли…

— Розберемося, Батю, — у відповідь киваю я.

Кремлівська зала концертна завжди в мене захват викликала. І коли двадцять шість років тому я тут уперше з батьками моїми покійними опинився на «Лебединому озері», коли їв млинці з ікрою червоною в антракті, коли дзвонив із буфету по батьковій мобілі другу Пашці, коли пісяв у просторому туалеті, коли дивився на загадкових балерин у пачках білосніжних, та й тепер, коли вже скронь моїх перша сивина торкнулася-присипала.

Пречудова зала! Усе в ній урочисто, усе для свят державних облаштовано, усе правильно. Одне кепсько — не завжди на сцені зали цієї могутньої правильні речі відбуваються. Просочується крамола й сюди. Ну, на те і ми, щоб за порядком стежити й крамолу нищити.

Сидимо в порожній залі. Праворуч від мене — постановник.

Ліворуч — доглядач із Таємного Приказу. Попереду — князь Собакін із Внутрішнього Кола. Позаду — столоначальник із Культурної Палати.

Серйозні люди, державні. Дивимося концерт святковий, майбутній. Потужно він починається, розкотисто: пісня про Государя стрясає напівтемну залу. Гарно співає хор Кремлівський. Уміють у нас на Русі співати. Особливо, коли пісня — від душі.

Завершується пісня, кланяються парубки в розшитих сорочках, кланяються дівки в сарафанах та кокошниках. Схиляються снопи пшениці, веселкою переливаючись, схиляються верби над рікою застиглою. Сяє сонце натуральне, аж очі сліпить. Хороше. Схвалюю. І всі інші схвалюють. Задоволений постановник довговолосий.

Наступна пісня — про Росію. Тут теж питань нема. Сильна річ, обкатана. Далі — історична постановка: часи Івана III. Суворі, доленосні. Боротьба точиться не на жарт за цілісність держави Російської, молодої, незміцнілої, щойно на ноги посталої. Гримлять громи на сцені, мерехтять блискавки, кидаються в пролам ратники війська Іванового, здіймає митрополит хрест, що вогнем переливається, підкоряють крамольний Новгород, який став на заваді єдності Росії, падають на коліна відступники землі Руської, але милостиво торкається мечем винуватих голів їхніх великий князь Іван Васильович:

— Я не ворог вам, не супротивник. Я обава ваша, батько й заступник. Вам і всьому царству Руському великому.

Дзвонять дзвони. Сяє веселка над Новгородом і над усією Руссю. Співають птахи небесні. Кланяються й плачуть від радощів новгородці.

Добре, правильно.