День опричника - Володимир Георгійович Сорокін
— Горить, — упевнено киває доглядач.
— А коли горить, — веде далі князь, вус підкручуючи, — тоді чого Європі боятися нашого бзда?
Ось що значить — Внутрішнього Кола людина! Відразу в суть дивиться! Адже бздом російським можна і міста європейські опалювати! Замислились усі. І я на свій розум нарікав: не докумекав такої очевидної речі. З іншого боку — гуманітарій я за освітою…
Блідне постановник, нервово кахикає.
— Та-а-к… неувязка… — чухає підборіддя доглядач.
— Хиба в сценарії! — застережливо підіймає пухкого пальця столоначальник. — Хто автор?
У темряві зали зринає худорлявий чоловік в окулярах і толстовці.
— Що ж ви, шановний, так маху дали? Адже тема наша газова стара як світ! — питає його столоначальник.
— Винуватий, виправлю.
— Виправляй, виправляй, голубчику, — позіхає князь.
— Та пам’ятай, що післязавтра — генеральна! — суворо каже доглядач.
— Встигнемо, як же.
— І ще, — князь додає. — У тебе, коли променем крота розтинають, тельбухи з нього вивалюються. Забагато.
— Чого, ваше ясновельможносте?
— Тельбухів. Натуралізм тут недоречний. Зроби, братику, тельбухів менше.
— Слухаюся. Усе виправимо.
— А що з безсоромністю? — питаю.
Коситься на мене князь упівоберта:
— Це не безсоромність, пане опричнику, а здоровий армійський гумор, який допомагає нашим стрільцям нести сувору службу на далеких рубежах Батьківщини.
Лаконічно. Не заперечиш. Розумний князь. І судячи з погляду його косого, холодного — недолюблює нас, опричників. Ну, це й зрозуміло: ми Колу Внутрішньому на пяти наступаємо, в потилицю дихаємо.
— Що там далі? — питає князь, дістаючи пилочку для нігтів.
— Арія Івана Сусаніна.
Це вже можна не дивитись. Встаю, прощаюсь, прямую до виходу. Раптом у темряві хтось хапає мене за руку:
— Пане опричнику, благаю!
Жінка.
— Хто ти? — висмикую руку.
— Благаю, вислухайте мене! — гарячий, уривчастий шепіт. — Я дружина заарештованого дяка Корецького.
— Іди геть, земське поріддя!
— Благаю! Благаю! — Вона падає на коліна, хапає мене за чоботи.
— Геть! — штовхаю її чоботом у груди.
Вона падає на підлогу. І тут-таки ззаду — іще одні жіночі руки гарячі, шепіт:
— Андрію Даниловичу, благаємо, благаємо!
Вихоплюю кинджал із піхов:
— Геть, бляді!
Зникли в темряві худі руки:
— Андрію Даниловичу, я не блядь. Я — Уляна Сергіївна Козлова.
Ого! Прима Великого театру. Фаворитка Государева, найкраща з усіх Одиллій і Жизелей… Не пізнав у темряві. Придивляюсь.
Точно — вона. А земське стерво лежить ниць. Забираю кинджал:
— Пані, що ви хочете?
Козлова наближається. Обличчя її, як і лиця всіх балерин, у житті не таке привабливе, як на сцені. І вона зовсім невисока.
— Андрію Даниловичу, — шепоче вона, косячись на напівтемну сцену, де Сусанін із палицею і в кожусі повільно починає арію свою, — благаю про заступництво, благаю заради всіх святих, благаю сердечно! Клавдія Львівна — хрещена мати моїх дітей, вона найближча, найдорожча подруга, вона чесна, чиста, богобоязлива людина, ми разом збудували школу для сиріт, сирітський притулок, акуратна, простора школа, у ній навчаються сироти, я благаю, ми благаємо вас, Клавдію Львівну післязавтра відправляють на поселення, залишився день, я вас благаю як християнина, як чоловіка, як театрала, як людину культури, ми будемо довічними боржницями вашими, ми будемо молитися за вас і вашу родину, Андрію Даниловичу…
— У мене немає родини, — уриваю я її.
Вона замовкає. Дивиться на мене великими вологими очима.
Сусанін співає «Настало время мое!»[8] і хреститься. Земська вдова лежить на підлозі. Питаю:
— Чому ви, фаворитка родини Государевої, звертаєтесь до мене?
— Государ страшенно злий на колишнього голову й на всіх його помічників. Він і чути не хоче про помилування. А дяк Корецький особисто писав того самого листа французам. Про Корецьких Государ і чути не хоче.
— Тим більше — що я можу зробити?
— Андрію Даниловичу, опричнина здатна творити чудеса.
— Пані, опричнина творить Слово й Діло Государеві.
— Ви один із керівників цього могутнього Ордену.
— Пані, опричнина не Орден, а братство.
— Андрію Даниловичу! Благаю! Згляньтесь над нещасною жінкою. У ваших чоловічих війнах найбільше страждаємо ми.
А від нас залежить життя на землі.
Голос її тремтить. Земська ледь чутно схлипує. Столоначальник зиркає в наш бік. Що ж, заступаються і просять нас майже щодня. Та Корецький і вся банда колишнього голови Суспільної Палати… двоєдушники! У їхній бік краще взагалі не дивитись.
— Скажіть їй, щоб ішла, — кажу я.
— Клавдіє Львівно, голубонько… — схиляється над нею балерина.
Схлипуючи, Корецька зникає в темряві.
— Ходімте на світло. — Я рушаю до дверей, на яких світиться слово «вихід».
Козлова поспішає за мною. Ми мовчки покидаємо будівлю через службовий вхід.
На площі я підходжу до свого «мерина». Козлова підходить слідом. При денному світлі найкраща в Росії Жизель ще більш субтильна й непоказна. Вона ховає худеньке обличчя своє в розкішний песцевий комір коротенької горжетки. На примі-балерині вузька й довга спідниця чорного шовку, з-під якої визирають гостроносі чорні чобітки зі вставками зі зміїної шкіри. Очі в прими красиві — великі, сірі, неспокійні.
— Якщо вам незручно — можемо поговорити в моїй машині, — вона киває в бік бузкового кадилака.
— Краще в моїй, — показую свою долоню «мерину», він слухняно відкриває скляний дах.
У чужих машинах тепер не домовляються навіть цілувальники. Занюханий піддячий з Торговельного Приказу не сяде в чужу машину говорити про чорну чолобитну.
Всідаюся. Вона сідає праворуч на одне-єдине місце.
— Проїдемось, Уляно Сергіївно, — я заводжу двигун, виїжджаю з державної стоянки.
— Андрію Даниловичу, я геть замучилася за цей тиждень… — Вона дістає пачку дамської «Батьківщини», закурює. — Якась приреченість із цією справою. Виходить, що я нічим не можу допомогти своїй подрузі юності. А в мене ще завтра спектакль.
— Вона вам справді дорога?
— Страшенно. У мене немає інших подруг. Ви ж знаєте звичаї нашого театрального світу…
— Чув. — Я виїжджаю з Боровицьких воріт, вирулюю на Великий Кам’яний міст, мчу червоною смугою.
Затягуючись сигаретою, Козлова дивиться на білокам’яний Кремль із ледь помітним снігом на ньому:
— Знаєте, я дуже хвилювалася перед зустріччю з вами.
— Чому?
— Ніколи не думала, що просити за інших так важко.
— Згоден.
— Крім того… мені сьогодні дивний сон наснився: ніби на головному куполі Успенського собору все ще ті самі чорні смуги.
І Государ наш, як і раніше, у жалобі по першій дружині.
— Ви знали Анастасію Федорівну?
— Ні. Тоді я ще не була примою.
Ми виїжджаємо на Якиманку. У Замоскворіччі, як завжди, галасливо й людно.
— То я можу розраховувати на вашу допомогу?
— Я нічого не обіцяю, але можу спробувати.
— Скільки це буде коштувати?
— Є цілком стандартні ціни. Земська справа тепер коштує тисячу золотих. Приказна — три тисячі. А вже справа Суспільної Палати…
— Але я ж не прошу вас