Коли вмирає Безсмертний - Юрій Георгійович Герасименко

— Не прощу! От зараз підкину і не впіймаю. Боїшся? Чакт щасливо сміявся.

Увійшов Анб.

— О, тут уже повний мир! Ну, ходімте, ходімте, нам ще поснідати треба. Гайда.

Анб пішов попереду, Чакт з Бідилом — за ним. На сходах, продираючись крізь натовп трудівників, що теж поспішали до їдальні, Іван помітив шхуфа із штучним оком. «Клята нишпорка! — вилаявся в думках. — Уже в гуртожиток проліз. Чого це він на мене так дивиться?»

На комбінат прибули за півтоци до початку роботи. У довжезному — кінця не видно — коридорі праворуч і ліворуч панелі, панелі, панелі з номерами. Анб відшукав 34149, натиснув кнопку. Затишна кабінка. Глибоке зручне крісло перед довгим — від стіни до стіни — столом. Підійшовши ближче, друзі побачили, що то не стіл, а частина конвейєра.

Анб наказав Чактові сісти і спеціальними пасками прив’язав його до спинки крісла. Тепер Чакт міг ворушити тільки руками.

— Для чого це? — здивувався Іван.

— Під кінець зміни шхуф так стомлюється, що інколи падає з крісла.

На конвейєрі — він поки що не рухався — тьмяно поблискувала велика деталь з двома нагвинтованими штирами. Тут же, біля деталі, лежала гайка.

— Вимагається одне, — пояснював Чактові Анб, — встигнути, поки деталь рухається повз вас, закрутити цю гайку на оцьому штирі, а звідси, — Анб показав на високий ящик, що стояв біля крісла, — взяти ще одну і покласти на конвейєр біля деталі. Якщо впораєтесь швидко, може лишитись з півтоци на відпочинок.

— І все? — здивувався Чакт. — Ну так це зовсім не важко!

— Подивимось на вас після зміни, — всміхнувся Анб. — Ходім, Іване.

В кабіні 34148 було все точнісінько таке, як і в попередній. Робота теж проста: закрутити гайку на другому штирі і покласти на конвейєр якийсь блискучий шворінь — цілий ящик цих залізяк стояв біля крісла.

— Для чого кабіни? — запитав Іван.

— Щоб мислячі організми не спілкувались одне з одним. Сідай мерщій, прив’язуйся. Зараз увімкнуть конвейєр.

Анб вийшов, панель за ним щільно засунулась. Іван сів, посміхаючись: «Така дурниця! Зовсім, мабуть, не важко!» Неквапно почав прив’язуватись і ледве встиг: під ногами загуло, задвигтіло, конвейєр посунувся.

Бідило вхопив гайку, швиденько закрутив її. Вихопив з ящика шворінь — він виявився дуже важким — хотів покласти, як і годилося, біля деталі, але вона вже упливла в сусідню кабінку. Ледве встиг просунути шворінь в щілину між стіною і конвейєром. А на зміну цій деталі вже під’їжджала друга. Сяк-так з цією упорався — третя пливе…

Важкувато довелося Іванові, а Чактові, видно, ще важче. Деталі від нього приходили з ледь-ледь накрученими гайками. Добре хоч другі гайки класти встигав… Наприкінці зміни Іван так стомився, що, якби не паски, й справді упав би з крісла.

Після роботи удвох із Чактом пішли до Анба. Сиділи довго — спочивали, мріяли, вчились вамбської мови. Попливли, посунули дні за днями Іванового шхуфського життя. Дні за днями, як деталі на конвейєрі…

Якось після роботи до Іванової кімнати завітав Анб.

— Ходім.

— Куди?

Анб підійшов впритул і ледве чутно прошепотів, не дивлячись на Івана:

— Сьогодні наші збори. Іван підвівся:

— А Чакт?

— За Чактом зайде інший однодумець. На таємні збори можна ходити лише по двоє.

На околиці, біля величезного розваленого будинку, прогулювались дві гарненькі шхуфки. Одна з них, молодша, щось тихенько мугикала. Іван прислухався. Пісня знайома:

Зоряний шхуф — енборра…

Велетень наш — енборра…

— Хич ехип, красуні! Підете зі мною на Свято Пітьми? — звернувся до них Анб і підморгнув Івану.

— Ехип, красеню! Спасибі, з тобою і без свята темно! — задиркувато всміхнулася молодша і злегка кивнула в бік руїн: проходьте, мовляв, все в порядку.

…Під низьким задимленим склепінням на чорній кам’яній брилі слабо світяться кілька кишенькових ліхтариків. Глибокий морок. Крім цих блідих вогників і частини навислого склепіння, нічого не видно. Що це — кімната, зал?

Напружене мовчання. Пітьма дихає десятками грудей.

— Всі? — десь із глибини запитує глухий бас.

— Ерба і Чакта немає, — відповідає дівочий голос.

— Якого Чакта?

— Новоприбулого. Служителя з Міста-1.

І знову мовчання. Глухі кроки, дівочий голос:

— Всі! Тепер всі.

— Дозорці на місцях?

— Всі на місцях.

— Запалюйте Червоний Вогонь!

Чиїсь руки розібрали ліхтарики, направили на кам’яну брилу, освітили її. З пітьми виступило дві постаті. На камінь з шурхотом лягли оберемки хифових гілляк. Клацнули камінці, посипались іскри. Затлів, зажеврів зірочкою сухий ґнотик. Темний велетень — аж тепер Іван роздивився, що то був Анб, — подув на жаринку, червоно спалахнув язичок полум’я, такий земний, давно не бачений, рідний… Запалений ґнотик Анб поклав під сухе галуззя.

— Однодумці, в коло! — пролунав все той же глухий бас.

— Однодумці, в коло…

— Однодумці, в коло…

— Однодумці…

— Однодумці… — лунко відгукуються в пітьмі хрипкі й співучі голоси. Рух у темряві, шарудіння, кроки — і от уже навкруг брили десятки облич, десятки грудей, плечем до плеча — коло. Тісне, нерозривне коло.

— Всі однодумці в колі?

— Всі в колі… Всі однодумці… Всі… Всі в колі… — лунають голоси.

— Ууммб! — владно гримить бас.

— Ууммб… — відлунює в Івановій серці. Анб, Чакт поруч у сталевому кільці однодумців. Сльози на очах в Івана, сльози щастя — так би і вмерти…

— Ууммб! — глухо і всемогутньо виривається з десятків грудей. Вогник блимає — слабенький, ледве живий, от-от погасне… Ні. не згасне, життям Бідило присягне — не згасне! Однодумці затулять його, захистять. Всі нахиляються — суцільне коло облич, — диханням своїм роздмухують крихітний, полохливий вогник. І він розгоряється, охоплює, живий, сяючий, темне сухе галуззя. Тріск, шерех — і буйне червоне полум’я пожадливо лиже склепіння, рветься в задимлений отвір.

На середину кола до вогнища виходить високий широколобий шхуф.

— Умбренд, керівник організації всього Тринадцятого сектора, — пошепки пояснює Анб.

— Енборра! — звучить глухий бас Умбренда. — Ви вже багато чули про нашого іншопланетного однодумця, про землянина Івана. Ви вже знаєте, що на тій Івановій планеті перемогли шхуфи. Прийде час — ми теж переможемо! Зараз Іван Бідило біля нашого Червоного Вогню.

— Він тут!..

— Він тут!..

Глухий гомін, схвильовані, радісні обличчя…

— Хай вийде!

— Хай вийде до Вогню!..

Умбренд наближається до Івана, просить вийти до вогнища. Іван робить кілька кроків.

Гул, вигуки, десятки рук тягнуться.

— Іван!..

— Ось він! Ось він!

— Земля!..

— Енборра!

Бідило хотів