Коли вмирає Безсмертний - Юрій Георгійович Герасименко

Іван штовхнув Чакта:

— Дивись, що він робить!

Чакт тільки рукою махнув: ну що тут, мовляв, дивного! Біопедагогічний робот номер 2041 перейшов межу, встановлену інструкціями: він САМ СТАВ МИСЛИТИ. А почавши мислити, одразу зрозумів дійсний стан речей і… що ж тут незвичайного? — вийшов з ладу. Цілком природний кінець…

Він же не жива істота! Нервів, звичайних нервів, що все на світі можуть витримати, у нього не було. А електронні лампи при перших же сумнівах і тривогах почали перегорати одна за одною…

Робот збожеволів. І що тут дивного? Це ж так природно…

Назад дороги нема. «Іменем Безсмертного, їж!» Шхуфська подушка.

— Іване, ти нічого не відчуваєш?

— Ні.

— А я… — і Чакт якось криво, болісно посміхнувся. — Я… Ну ти не смійся, страшно мені…

— Страшно? Чому?

Чакт мовчав. Друзі сиділи на лаві, над самісінькою кручею. Внизу, під ногами в них, широко розстилалася жовта гладінь озера Спокою. Позаду, за густим парком, біліли корпуси центрального готелю Міста-13—2. На середньому — найвищому — поблискував екран тоццойта.

— Ну ти хоч розкажи, чому страшно.

— Чому? А он, дивись, — і Чакт показав Іванові в кінець алеї. — Бачиш пам’ятник?

— Пам’ятник? Отой? Хичу Першому Владному? Бачу. Саме біля цього пам’ятника і повинен нас чекати шхуф з Забинтованою головою.

— Повинен, а от чомусь він не чекає… Боюсь — роздумали вони… У шхуфів приказка є: не цілуй змію, не вір служителю. Я служитель, на тобі теж білий одяг… У мене передчуття: з нами щось буде, щось станеться.

— «Станеться»… — перекривив Іван. — Ану, подивись! Туди, туди подивись! — і показав на білий корпус за хифовим парком. — Бачиш готель?

— Бачу…

— А тоццойт бачиш?

— Бачу.

— Скільки зараз?

— Двадцять п’ять тоц шістдесят чотири цоти.

— А о котрій має нас чекати шхуф? О двадцять сьомій нуль-нуль? Чи не так?

— Ну так… взагалі… Але ж тоццойт… — Чактові було нічим крити. — А що, як тоццойт невірний або зовсім не працює? — знайшов він, нарешті, що сказати і сам засміявся.

— Отак краще, — всміхнувся Бідило. — Давай-но, друже, побалакаємо про що-небудь інше. От цікаво, наприклад, чому кожен учень живе в окремій кімнаті і чому ці кімнати трикутні. Ну то як, розкажеш?

— Що ж, слухай, коли вже так хочеш. З чого ж почати тобі?.. Розумієш, основи щактифської біопедагогіки…

Почав Чакт знехотя, невпевненим голосом, говорив, а сам раз у раз на пам’ятник поглядав. Та згодом все спокійнішав і спокійнішав. Як всі безпосередні натури, він швидко збуджувався і так само швидко заспокоювався.

Іван слухав, притакував, а сам теж ні-ні та й зирне в бік пам’ятника: чи не біліє там забинтована голова? Він хвилювався куди більше од Чакта, але не за себе, а за Шатове доручення. А що, як і справді не прийде шхуф, кому тоді передати пакет? Непокоїли думки про Чакта. «Ех, бідолаха, — думав Іван, — і як же йому прикро буде, коли дізнається, що не довірили йому пакета… Іч, як розповідає, аж сам захопився своєю розповіддю…»

А Чакт і справді розповідав цікаві речі. Виявляється, основою основ щактифської біопедагогіки була особа. І навіть не особа, а ТОПО, тобто БІОЛОГІЧНИЙ ОСОБЕНЬ.

«Народу, як цілісної, свідомої себе соціальної сили, — вчила біопедагогіка, — нема, не було і ніколи не буде. Народ — це арифметична сума особнів. А їм — кожному зокрема і всім разом — начхати і на майбутнє, до якого вони не доживуть, і на те минуле, якого вони не бачили. Топо уникають сильних, соціальних подразнень і взагалі бажають прожити свій не такий уже й довгий вік якомога легше, приємніше і ситніше».

І таке становище офіційна біопедагогіка вважав єдино нормальним. Ще б пак, ситими, самовдоволеними особнями так легко правити…

Іван поглянув на пам’ятник — круглий бетонований майданчик біля постаменту, як і раніш, пустий. На тоццойті блимають і блимають цифри, наближається віща двадцять сьома тоца… Що вона принесе двом друзям? На якусь мить Іванові здалося: Шатів пакет пече груди…

— Так от, вся біопедагогічна практика, — продовжував Чакт, — всі зусилля роботів-вихователів та роботів-педагогів скеровані до одної мети: виховати замкнену, самозаглиблену істоту. «ДІТИ ШХУФІВ НЕ ПОВИННІ ЗНАТИ СВОЇХ МАТЕРІВ» — така перша заповідь біопедагогіки. «Любов до матері — це та клітинка, з якої виростає любов до народу. А любов до народу, інтерес до його історії — один з основних симптомів першої стадії хакахо», — так сказав Хич Мислячий в останній своїй промові.

Отже, родин у шхуфів нема. Діти служителів і хичистів мають право знати винуватців своєї появи під щактифським сонцем. Тільки й того. Любов до батьків, повага та інші, як каже Хич, «нікчемні атавістичні почуття» начисто нейтралізуються, знищуються у спеціальних педкомбінатах для дітей еліти. Умови в цих комбінатах значно м’якші, аніж у шхуфських, а результати…

Шхуфи не знають своїх батьків, та люблять, бо знають батьківське горе, і їм зовсім не байдуже своє майбутнє.

Служителі й хичисти знають своїх батьків, але не люблять. Чому? «Благочестиве змагання» іде не тільки між ячами… Кар’єра — ось пречиста матір еліти! їй і любов уся, і повага!

Іван знову подивився на тоццойт: от-от буде 27, а біля пам’ятника — немає нікого. Стислося серце… Ну що ж, назад дороги нема…

А Чакт все оповідав і оповідав.

— Мене завжди обурювало, — говорив він, — що всі оті біопедагогічні страхіття творяться, так би мовити, під прапором любові до мислячого організму: «Геть колектив, хай живе індивідуум». У вас, на Землі ніхто з таким гаслом не виступав?

— Щось схоже було, — відповів Бідило. — Один філософ, такий собі мислячий організм, теж проголошував: «Геть народ, хай живе людина!» А один дуже земний поет знаєш як йому відповів?

Тільки той,

хто любить народ,

Любить

людину!

Непогано, на мою думку. А ти як вважаєш?

Чакт мовчав.

— Ти що, не чуєш?

— Іване, подивись, — і Чакт показав на середній корпус готелю. Було рівно 27.00, а біля пам’ятника, на круглому бетонованому майданчику, — жодної душі…

— Що тепер ти скажеш? — голос у Чакта затремтів. — Не я тобі говорив, що вони передумають? Все. Ніякий шхуф ні з забинтованою, ні з здоровою головою до пам’ятника не прийде… І навіщо ти зв’язався зі