Коли вмирає Безсмертний - Юрій Георгійович Герасименко
Розповівши все і настроївши АПД, горбань повернувся на своє місце біля самої вхідної панелі.
— Ах, як це мило… — Хич-К’юс був просто зворушений. — Скажіть, чим я можу віддячити вам за такий прекрасний дарунок?
— Ваша схильність! — Купхейп тільки й чекав цього запитання. Добре продуманими, мабуть, заздалегідь вивченими напам’ять фразами він коротко розповів усю історію залицянь Великого Перукаря і дав зрозуміти, що дочка йому край необхідна як асистент у подальших дослідженнях проблем хакахо (жест у бік Івана), а після Свята Пітьми вона — це ж так природно! — може завагітніти. Потім Купхейп коротко розповів про всю значимість його досліджень таємничої Іванової душі.
— О-о!.. Я вас зрозумів!.. Це я зроблю, — ласкаво замуркотав Хич-К’юс, — це я зроблю. Ось тільки дам наказ Державній Машині…
Хич знову посунув важелі.
— Великого Перукаря до мене, — наказав Хич. По підлозі пройшов глухий гул.
— Е-е… Крім того… Ваша схильність, я б хотів просити вас, — Купхейп, як той коваль, спішить, клепле, поки тепле, — посада у мене всього тільки експерт, експерт спіритики… Кажуть, член Ради Щуйс — скоро у відставку… Чи не можна було б мені…
— Можна! Звичайно, можна! Для вас… О! Прошу, прошу!..
До кабінету уже входив високий служитель з благородним лицем професора. Іван одразу впізнав: саме цей державний діяч голив його колись на своєму перукарському ювілеї.
Великий Перукар і Генеральний Цензор Поезії піднявся на поміст і став поряд з Хичем.
— Друже дорогий, як ти живеш? — запитав Хич у Великого Перукаря. — Я хочу призначити тебе своїм заступником. Ти згоден?
— О мій державний друже!.. Це такий злет! — і Перукар медово всміхнувся. — Як я живу? Як може жити вірний схильник, безмежно відданий своєму уряду? Тільки щасливо! Ви навіть не уявляєте, яке це щастя… — І Великий Перукар почав докладно описувати свої почуття.
Хич-К’юс радісно посміхався. Він так любив слухати про щастя своїх підданих… І хтозна, може, й довго б іще він слухав і радів, радів і слухав, та в зеленій скриньці щось клацнуло, і екран на ній засвітився.
— Я такий щасливий, — майже виспівував Великий Перукар. — Спасибі, спасибі вам за все і особливо за нове призначення! Це такий злет! Я так люблю вас! Скільки я вам добра бажаю! Щоб вам тисячу років жити!
«ЩОБ ТИ ЗДОХ ДО ВЕЧОРА! МОЖЕ Б, Я НАРЕШТІ ЗАЙНЯВ ТВОЄ МІСЦЕ!» — прочитав Хич на екрані зеленої скриньки.
Де й ділася щасливо-придуркувата К’юсова посмішка! Хич хитнув головою, і обличчя його знову різко змінилось. І не тільки обличчя.
Іванові аж подих перехопило від цих, зовсім уже фантастичних метаморфоз: перед Великим Перукарем стояв розгніваний і грізний Кап Шкеч.
— Шмаркач! Мерзотник! — прохрипів він, захлинаючись від люті. — Порушник священної клятви! Зрадник!
— Ваша найнижча схильність! Я вас не розумію! Чим я накликав таку незаслужену немилість? — і Перукар в театральному пориві простяг руки до Хича. — Я весь ваш! Я відданий вам слуга!
«ПРОНЮХАВ-ТАКИ, ПРОКЛЯТИЙ, ПРО МОЇ ЗВ’ЯЗКИ З ЕОПСЬКИМИ ФІНАНСИСТАМИ!» — прочитав Хич на екрані АПД справжні думки Великого Перукаря.
— Киптип’як! Брудний шхуф! Геть!! — проревів Хич, не тямлячи себе від люті.
Великий Перукар відсахнувся, задкуючи, зійшов з помосту і вже внизу, недалеко від Бідила і горбаня, впав на коліна:
— Невинен я! Обмовили мене!
Хич зиркнув на екран АПД, але на такій відстані зелена скринька уже не діяла. І тоді рвучкими владними рухами вхопив голова щактифського уряду важелі Державної Машини. Підземний гул пройшов по кабінету. Підлога затремтіла і враз розверзлася під Великим Перукарем. Пекельний вогонь сяйнув із прірви. І знову все стулилося — ніхто наче і не стояв на тому місці…
— Так буде з кожним, хто подумає погано про Хича Мислячого, — сказав Хич Мислячий, хитнув головою і раптом сів прямо на пульт-бюро. Сів та ще й ногу на ногу поклав. Обличчя в нього було вже зовсім інше.
— Е-е…сідайте там… — і недбало показав рукою кудись в глиб кабінету. Тепер він був викапаний Пейт Фикт: і голос, і поза, і обличчя — все в ньому було істинно лакейське.
Купхейп і Бідило озирнулися. За спинами в них, у самому кінці кабінету, стояло, виявляється, кілька м’яких крісел. Іван сів. Дивлячись на нього, і горбань боязко притулився на краєчку.
— Е-е… Ви тут, здається, просили у нас якусь посаду… — промовив Хич-Фикт. — В Раді Слуг, чи що… Ми зараз вирішили утворити при Нашій Особистій Канцелярії спеціальну Службу Підслухування Думок. Це, значить, скорочено буде СПД. СПД… Гм! Нам здається, що це… е-е… звучить! Так от ми вам пропонуємо очолити СПД. Ви будете контролювати думки всіх. Всіх, крім свідків і, звичайно, нас. Ви згодні? — Хич знову хитнув головою і ще раз змінив обличчя.
Легко зіскочивши з пульта-бюро, красивою і аж наче граціозною ходою підійшов до горбаня, поклав йому руки на плечі.
— Ви будете моїм першим помічником, вайважливішою особою після мене. Ви будете перевіряти всіх, а вас… — Хич якось дивно, начебто грайливо, всміхнувся, — а вас буду перевіряти тільки я… Тільки я. Невже ви не згодні? Це ж таки пікантно…
Іван аж очі протер: у Хича Мислячого в цю мить було обличчя її — можновладної повії, вродливої дружини Пейта Фикта. Аж наче духами дорогими запахло… Що за чудасія! Голова уряду схожий на всіх своїх підданих… І тут Бідило зрозумів, що не Хич схожий на них, а вони всі — кожен зокрема і всі разом — схожі на свого мислячого володаря. Схожі? Ні, тут щось більше…
«А що, як кожен з них навіть не існує як окремий мислячий організм, а є тільки одним з проявів, одною з невід’ємних іпостасей можновладного правителя Країни Блаженного Спокою? І справді, так воно, мабуть, і є, — подумав Іван. — Всі оті сім
