Українська література » Фантастика » Коли вмирає Безсмертний - Юрій Георгійович Герасименко

Коли вмирає Безсмертний - Юрій Георгійович Герасименко

Читаємо онлайн Коли вмирає Безсмертний - Юрій Георгійович Герасименко
залі — в серці зарокотав знайомий бас:

— Скоро! Скоро!.. Ууммб!

Радісна, незнана сила заграла, аж забриніла в м’язах. Радісно і врочисто стало на душі.

Гроунд проплив, пройшов крізь стіну, зник.

Кілька секунд в залі ніхто не рухався…

Потім з-під столу визирнув старший брат. Боязко озираючись, підвівся. Повставали й інші легіонери. Івана ніби не помічають. Нарешті старший брат розправив свою золоту мантію, сів за стіл і вже природним голосом наказав:

— Сто перший!

— Я… — відгукнувся слуга Любові.

— Учня в Зал-2.

— Слухаюсь!..

Величезний зал білів ложами. Біля кожного — два столики. На одному — склянки, ампули, шприци. На другому — кейфопередавач і пухкі папки — особові справи блаженних учнів. У головах стояли такі ж, як і в спальнях педкомбінату, пластмасові тумби з рефлекторами інтенсифікаторів та білі шафи з пультами управління.

На ложах у викручених, неприродних позах тремтіли, сіпалися, здригалися блаженні учні. Три стіни і стеля в залі були зовсім прозорі. Крізь них видно було густий, дбайливо оброблений хифовий парк, кілька фонтанів, очисний басейн. Праворуч за парком біліли, аж поблискували маленькі, мабуть пластмасові, будиночки, теж кубічні, але з вікнами і навіть з клумбами біля ґанків. На клумбах витанцьовували Знайомі вже Іванові рухливі квіти — великі, завбільшки з полумисок, з гнучкими довгими пелюстками. Будиночки огороджені високим штахетом, на вхідній брамі напис: «ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО! ВХІД ТІЛЬКИ ДЛЯ ЛЕГІОНЕРІВ».

Слуги Любові підвели Івана до вільного ложа.

Підійшов старший брат.

— Лягайте!

А сам присів до столика, присунув кейфопередавач.

— Служителів. Двох. Ложе сто двадцять перше, — наказав у мікрофон і схилився, заглибився у папери.

Підбігло двоє служителів.

— Лягайте! — знову наказав Іванові старший брат.

— А мені, братику, щось, знаєш… Не хочеться мені щось лягати… — повільно промовив Іван, роздивляючись хифові зарості.

Старший брат кивнув служителям. Ті вхопили за руки, натиснули на плечі… Рвонувся — даремно… Служителі як ведмеді. Тільки сопуть і давлять, давлять, живосилом кладуть на ложе.

— Ет, що вже тут губити, крім своїх ланцюгів! — Бідило зібрав всі сили… Ривок! І служителі, мов лантухи, — врізнобіч!

Перестрибнув через ложе, збив з ніг якогось легіонера і — боком, з розгону в прозору стіну! Аж загуло! А на стіні — жодної тріщинки… Одскочив, вхопив важкий металевий стілець, замахнувся і… вже не встиг. Підбігли, скрутили, зв’язаного потягли і так до ложа прив’язали, що й головою не поворухнути.

— Ну навіщо це? — всміхається до Івана старший брат. — Навіщо? Заспокоїлись? Тепер слухайте уважно, — легіонер сів у крісло. — Ми гуманні… Подивіться на цей старовинний парк, на ці вілли (там, до речі, ми живемо), на прекрасні квіти… Ви все бачите? Бачите? Я питаю, відповідайте!

— Бачу… — Іванові й справді видно і парк, і будинки легіонерів.

— Так от, — продовжував старший брат, — ми гуманні… Ми конкретно показуємо нашим учням і дерева, і квіти, і небо, і сонце, і… і таке інше. Ми показуємо, а ви подивіться і подумайте: весь цей світ, всю цю красу можна навік загубити, якщо не сказати правду, всю правду і тільки правду. Ну то як, будете говорити? Востаннє питаю, будете?

— Буду… — прошепотів Іван. — Нахиліться… Погано мені…

Старший брат охоче присів на край ложа, нахилився.

— Кажіть.

— Ще нижче… — зовсім тихо прошепотів Іван і заплющив очі.

Легіонер ще нахилився.

— Нижче, нижче… — майже беззвучно попросив Іван.

Старший брат встав з ложа і нахилився так низько, що трохи не торкнувся вухом Іванових губ. Бідило потихеньку розплющив очі і раптом страшним, оглушливим басом ревнув просто у вухо старшому братові:

— Ууммб!

Легіонер відсахнувся, немов від ляпаса, застиг з виряченими очима, а потім кинувся на служників, затупотів, закричав не своїм голосом:

— Чого стоїте? Починайте! Негайно починайте! Він у нас заговорить! Він заговорить сьогодні! Хух, прокляття… — і, витираючи рясний піт, плюхнувся в крісло.

Іван так реготав, що аж сльози виступили.

Служителі заметушилися біля Івана. Наділи йому на голову шолом. До шолома припасували криву металеву трубку. Один кінець трубки встромили Бідилові в губи, другий з’єднали з шлангом, що тягнувся з білої шафи. Ні ворухнути головою, ні викинути з рота кінець трубки Іван не міг.

— Готово, — сказав перший служитель.

— Вмикаю, — сказав другий.

І в ту ж мить постіль (і матрац, і подушка) стала теплою. Млосне, неприємне тепло полилося по жилах. Трубка в роті забулькала, і з неї стала сочитися огидно-солодка рідина. У вуха забубоніли навушники: в праве гугняві голоси наспівували державний щактифський гімн, у ліве звучав знайомий уже Іванові мінливий голос самого Хича. Другий Триєдиний Комплекс вступив у дію.

— Коли заговорить, покличете, — старший брат важко підвівся з крісла. — Я буду в парку…

Іван тяжко дихав. Солодке тепло туманило голову. Нудило від рідини, що крапля за краплею вливалася в рот. І все ж таки окремі речення з промови Хича він розібрав. Хич Дев’ятнадцятий говорив про свободу.

Щоб хоч якось боротися з нападами огидної нудоти, Бідило примушував себе слухати промову. Та скоро в нього так закрутилася голова, затіпалося, зайшлося серце, що вже несила було розібрати жодного слова.

Іванові й справді стало погано. Солодка рідина, солодкоголоса промова під гугнявий акомпанемент гімна, мертвотно-солодке тепло робили своє діло… Все гірше й гірше ставало новоявленому блаженному учню, ніколи ще в житті не було йому так зле…

І раптом Іван згадав про Чакта. Подумав, а що, якби йому отак… Чи витримав би? Чи не став би розповідати те, про що й не питають: про Шата, про Анба, про несхильників?

Ні, Чакт теж нікого б не видав… Чакт би не видав… Краще вмерти, ніж отаке зробити… Любий, смішний, дорогий Чакт… Краще вмерти… Краще…

Каламутними невидющими очима дивився Бідило на жовтий хифовий парк за прозорою стіною, на далеку постать старшого брата, який, нудьгуючи, блукає алеями, на білі будиночки легіонерів…

Забуття.

Хвилі… хвилі… Зоряне небо…

Ага, ось вони — срібний човник, золоте весельце!.. А Іван ще не Іван, а тільки Івасик. Він плаває, плаває…

І було б йому зовсім гарно, так гарно було б, якби не Знав, що звідти, із синьої нічної пітьми, може вийти щось темне, давнє-давнє — безлітне, вийти і покликати його до себе.

Івасик знає про це, і йому трохи страшно. Та раптом бачить він, матуся йде. Висока, вся в білому і молода-молода… В місячному тумані спускається до води, кличе:

— Івасику,

Телесику,

Приплинь, приплинь

До бережка…

І так Івасику гарно від того любого голосу, так

Відгуки про книгу Коли вмирає Безсмертний - Юрій Георгійович Герасименко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: