Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв

Комуністи… Ось оцей — комуніст?! А «цариця краси»?

Айт ошелешено глянув на завбачливо ввімкнений екран. Та ось же вона, поруч Кейз-Ола, — тендітна синьоока дівчина, найдосконаліше втілення всього жіночого, що тільки може створити природа… Ніхто в світі не сказав би, що це грайливе створіння здатне на такі високі поривання.

Почуття невимовної гордості, вдячності, любові підносить Айта, звеличує у власних очах. Хай він не головнокомандувач, а рядовий армії справедливості — успіх загальної справи все одно буде і його успіхом.

Клацає та й клацає фотокамера-крихітка. Блимає сліпучий снопик світла… Клацай, блимай — може, саме ти не допустиш, щоб загули, запалахкотіли атомні бомби!

— Все!

«Майстер» приводить усе до ладу, ховає фотоапарат. Він уже не може торкатись ні до чого, бо став носієм радіоактивності. Айт сам замкнув сейф.

Лишилося чи не найскладніше: винести плівку з палацу. Айт уже дещо зробив для цього. Ще по обіді він пішов до Головного Радіотехніка, аби дізнатись, як ідуть справи, і нагримав на нього за те, що сигналізаційні пристрої монтують надто повільно. Зараз можна підігнати ще.

Хіба важко знайти недолік, якщо треба?.. Зайшовши до зали, де біля отвору вентиляційної труби поралися монтери, Айт напустився на них і порозганяв: одного по Головного Інженера, іншого — по Головного Радіотехніка, а «майстра» — з дорученням до Головного Адміністратора.

«Майстер» тільки виткнув носа за двері й одразу ж повернувся назад. Його не треба було квапити. Спритно, як мавпа, він видряпався драбинкою до отвору, прослизнув туди і тільки на мить затримався, щоб надіслати Айтові мовчазний знак прощання.

— Щасливої путі, друже! — прошепотів інженер.

Тепер треба було, про всяк випадок, затримати біля себе монтерів.

Довго й нудно розмовляв з ними старий Псойс. Тільки тоді, коли можна було вважати, що втікач обминув усі небезпеки, Псойс пошкандибав до Головного Адміністратора і небагатослівно натякнув про зникнення одного служника:

— Зрадник!.. Тс, нікому ні слова!

Головний Адміністратор схвально хитнув головою. О, він добре знав, куди та як зникають ті, що повстають проти Кейз-Ола!..

Псойс був дуже задоволений, що його зрозуміли так швидко.

Кулі свистіли над головою. Вони клювали цеглу, сухо ляскали по залізу, дзвінко трощили скло.

Стріляли знизу — з вікна першого чи другого поверху. Сюди, на карниз, що простягся похилою небезпечною стежкою під стрімким дахом височенного будинку, звуки пострілів долітали приглушено. Але свист куль змушував серце холонути, тоскно стискатись у передчутті гострого, влучного удару.

Кам'яний виступ фронтону досі захищав Тессі надійно. Але ось він скінчився, а попереду — кілька кроків, які треба пройти на очах у переслідувачів. Дівчина виткнулась з-за виступу і зразу ж відсахнулась. Їй в обличчя бризнули скалки цегли.

— Швидше, Тессі! — почувся приглушений шепіт.

Вона поборола страх і обережно пішла вперед. Пішла, а не побігла, бо досить спіткнутися — і не втримаєшся на карнизі, ляпнеш на землю з висоти одинадцятого поверху. А тут, як на те, ще біла сукня. На чорному тлі нічного неба її особливо помітно.

Щоб зробити двадцять кроків, треба не більш як двадцять секунд. А розтяглись вони, здавалося, на цілу вічність. Тільки коли до рятівного плескатого даху сусіднього будинку було вже зовсім близько, Тессі прискорила ходу, а потім стрибнула і раптом зойкнула: вогнем обпекло праву ногу.

— Люстіг, мене, здається, поранено…

Він мовчки підхопив її на руки, оглянувся й побіг до дверцят, які вели на горище. В одному з темних, поснованих павутинням закутків Люстіг посадив Тессі на товсту балку, присвітив кишеньковим ліхтариком.

— Куди тебе поранено?

— Пробач, Люстіг, я, мабуть, помилилась… — дівчина обмацала ногу. Суглоб став гарячим і болючим, але крові не було.

— Звихнула… Бери мене за шию.

Тессі запротестувала, спробувала підвестись, але похитнулась і мимоволі ухопилася за Люстіга. Він підняв її і поніс.

Якщо досі подорож була важкою, то тепер вона стала смертельно небезпечною. Звідси, з горища, до сусіднього будинку вів лише вузенький бетонований жолоб енергетичної мережі. Навіть удень, без поспіху страшно пройти таким чортовим містком. Люстіг зупинився на мить, глянув униз, перевів погляд на Тессі.

— Ти не боїшся?

— Ні, Люстіг… — Вона й справді не боялась зараз нічого. Люстіг міцніше притис її до грудей.

Висячий місток подолали щасливо. Але це був лише початок. З даху на дах вузькими карнизами, заплутаними переходами на горищах рухались оці двоє глупої ночі. Стрілянина вже вщухла, однак торжествувати було зарано. Переслідувачі могли перетяти шлях утікачам, і коли вони досі не зробили цього, то тільки тому, що Люстіг обдурив їх, несподівано змінивши маршрут.

Мешканцям Дайлерстоуна були добре відомі катакомби під вулицями міста. Але не всі знали, що й угорі над столицею Монії проліг шлях — найзаплутаніший лабіринт, яким можна цілком вільно пересуватися з будинку на будинок. Звичайно, такими шляхами може користуватись лише той, хто їх добре вивчив і має міцні нерви.

Тессі не могла б навіть приблизно уявити, де опинилися вони з Люстігом після двогодинної подорожі. Латаний залізний дах. Пожежна драбина звисла у темряву схожого на колодязь двору. Химерні бліки світла від вогнів реклам, що снувалися на якомусь хмарочосі. Таких будинків у Дайлерстоуні скільки завгодно.

— Тут… — пошепки сказав Люстіг. — Тепер лізь за мною. Вісім щаблів униз — вікно моєї кухні.

Подолана й остання перепона. Юнак підхопив дівчину, проніс її через темний коридорчик до великої незатишної кімнати, посадовив на ліжко.

— Роздягайся