Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв

Вранці наступного дня Айт вибрав слушну мить і попрямував до покоїв Мей. О, тепер він знав, якого тону триматись!

Як це повелося останнім часом, Мей навіть не глянула в його бік, з підкресленою увагою слухаючи щебетання своєї гарненької покоївки, що саме розчісувала їй волосся.

Айт кахикнув.

— Міс, мені треба вам доповісти…

— О, Псойс! — здивовано протягла Мей. — Ну що ж — доповідай.

— Літто, можеш іти.

— Ні, ні! — Мей затримала покоївку рукою. — Кажи, Псойсе.

— Літто, йди! — Айтів голос прозвучав сухо, погрозливо. — Міс, ясновельможний щойно виїхав, а заступити його можете тільки ви. Головний Слідчий просить негайної санкції.

— А, це інша річ. Літто, прийдеш за годину.

Спершись підборіддям на кулачок, Мей дивилась на Айта. Що було в її погляді? Зацікавленість? Зневага?.. Сині очі вигравали жвавими смішинками й чекали.

— Ну, слухаю, Псойсе. Початок мені подобається. Якщо так буде й далі, я зміню думку про тебе.

— Хотів би цього, міс! — Айт перевірив, чи справді пішла покоївка, і замкнув двері. — Справа в тому, міс, що невідомі злочинці викрали в нас понад п'ятсот котушок з магнітофонним записом дуже секретних розмов. Головний Слідчий знайшов лазівку, якою можна вільно вибратись із палацу в першу-ліпшу хвилину.

— Ну, подумайте! — сплеснула в долоні Мей. — Отже, злочинці могли б проникнути й сюди? Який жах!

— Так, могли б. Головний Слідчий, Головний Інженер і Головний Радіотехнік благають мене, щоб я їх врятував…

— Звичайно, ти цього не зробиш?

— Звичайно, ні, міс. Я дав їм місяць строку, щоб розшукати злочинців. А лазівку я наказав не закривати, тільки обладнати сигналізацією і протягти від неї дроти в мою спальню. Чи правильно я вчинив, міс?

— Так, це добре… — насупивши брівки, Мей стурбовано хитала головою, а очі її аж променіли: «Добре, друже, добре! Ти, нарешті, знайшов і потрібний тон, і правильний шлях! Навіть коли хто й підслухає, не причепиться до жодного слова!»

— Я гадаю, ясновельможному не слід про це говорити.

— І я такої думки, Псойсе.

— Тепер прошу вашої вказівки, чи не слід встановити сигналізаційні пристрої ще й отут… — Айт витяг з кишені план кабінету Кейз-Ола, показав пальцем на прямокутничок з написом: «Малахітовий сейф». — Тут зберігаються найголовніші секрети ясновельможного. Звичайно, шифр цифрового замка не розкриє ніхто, але… — він нишком поклав на план клаптик паперу з шифром замка. — Знаєте, злочинці на все здатні!

— Гм… — Мей ліниво, «механічно» зібгала й скрутила в кульку папірець з шифром. — Але ж там сигналізація вже є?

— Є, міс, однак ненадійна, як мені здається. Якщо хтось навіть випадково натисне на потаємну кнопку на правому одвірку — звичайно, коли двері сейфа одчинено, — все вимикається. А іонізаційна камера починає тріщати, тільки коли торкнешся товстенької папки в ніші. Але ж і камеру можна вимкнути дуже легко — крайній вимикач на малому пульті… Отож я й турбуюсь: може, поставити ще один захисний пристрій?

— Ні, Псойсе.. — Мей рішуче хитнула головою. — Боюсь, що ясновельможному таке втручання не сподобається. Краще зміцни загальну охорону… А от сигналізацію на трубах обладнуйте негайно. Прошу тебе, пильнуй. Злочинці можуть спробувати пролізти тією трубою навіть сьогодні. Будь напоготові! А щоб ти не забував про свій обов'язок, дарую тобі годинник. Його принесе тобі майстер. До речі: ясновельможний нещодавно скаржився на свій настільний хронометр. Варто його оглянути.

— Дякую, міс. Гаразд, міс.

— Ну, йди.

Ось уже й домовлено все. «Майстер» огляне хронометр, і сьогодні ж «злочинець» зникне з палацу Кейз-Ола. Чудово!

Нічого не змінилося навколо. Спокійно сяють люмінесцентні лампи. Догідливо посміхаючись, низенько вклоняються служники. Чорні велетні-вартові з середньовічними алебардами в руках стоять, як статуї. Але все це — тільки зовнішнє, показне. А насправді Кейз-Олів палац живе складним таємним життям. Як за оцими монументальними стінами ховаються труби, що ними можуть користуватись і друзі й вороги, так і під масками покірних служників криються живі люди з усіма їхніми радощами й болями… Хто він — отой, що закляк у догідливому уклоні? Не взнаєш, аж доки настане вирішальна мить.

Півдня Айт ходив як п'яний і все поглядав на годинник. Де ж «майстер»?.. Який він з виду?

Аж ось у двері постукали. Низько вклоняючись, увійшов чоловік у синьому комбінезоні нижчого служника. Рудувате волосся. Невиразні сірі очі. Великі незграбні руки.

— Пане Псойс! Міс Мей наказала передати вам годинника… і сповістити, що вона з ясновельможним іде на нараду промисловців.

Пильно, допитливо подивився на нього Айт.

— Так ось, любий… Треба оглянути хронометр ясновельможного.

— Прошу, пане Псойс. На щастя, я захопив інструменти.

Хто він, оцей непоказний чолов'яга?.. Яка сила штовхає його на подвиг?.. І за що він бореться?

Айт подумав хвилинку. Запитав ледь чутно:

— Ти… комуніст?

Той ствердно кивнув головою.

— Ходімо.

Вони йшли повільно — похилий камердинер Кейз-Ола і полохливий нижчий служник.

Віддали честь велетні-охоронці. Автоматично відчинились одні, другі, треті двері. Айтова рука лягла на вимикачі охоронних пристроїв:

— Швидше!

Нагадування було зайве. Буквально за кілька секунд «майстер» відчинив сейф і взявся за товстелезну теку.

О, «інструмент» у нього був чудовий! Невеличка скринька — хіба трохи більша за сірникову коробку — викидала сліпучий снопик світла, легенько клацала й націлялась щоразу в нову сторінку.

Вузенька смужка фотоплівки схоплювала страшні наслідки впертої, тривалої праці цілого загону найвидатніших фахівців людиновбивства — плани,