Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв

— Навіщо він вам? — Тессі було соромно; вона вже не могла ховатись за личиною зухвалої дівчини-шофера; її бентежило й тривожило, що Люстіг знає надто багато.

Він глянув на тротуар, по якому пливла густа юрба, легенько хитнув головою:

— Може, від'їдемо хоч на квартал? Якщо ви не довіряєте мені — тримайте ваш пістолетик проти мого серця.

— Не плетіть дурниць! — Тессі рвучко відчинила дверцята «Ластівки». — Сідайте!

Аж коли виїхали на Кільцеву магістраль, за місто, дівчина зупинила машину:

— Слухаю вас, Люстіг.

Може, це було дуже нерозумно: поїхати серед ночі з малознайомим хлопцем. Однак Тессі не боялася. Вона відчула, що в нього справді термінова і важлива справа.

— Ну, Люстіг!

— Так, міс Тессі. Я розмірковую, як почати.

— Починайте просто.

— Просто?.. Ну, гаразд, я розповім вам просто, але знайте, що одне ваше необережне слово може привести мене на каторгу.

— Ви мене ображаєте, Люстіг!

— Не хотів би цього. Так ось: ви зробили цілком правильно, що вивезли професора Літтла. Сьогодні підписано ордер на його арешт. Йому інкримінують хабарництво, спілкування з гангстерами, узурпацію влади в Сан-Клеї і ще чимало всіляких провин. А справжня причина — хочуть знищити або ізолювати небезпечного свідка експерименту з атомною бомбою на півострові Койтерс.

— Слушно. Тож навіщо вам Літтл?

— Ми хочемо, щоб до людей дійшла правда про трагедію Сан-Клея.

— Хто це — «ми»?

— Не запитуйте, міс Тессі, я не маю права відповідати. Скажу лиш одне: ми — проти війни.

«Комітет Захисту Миру?!» — промайнуло в голові Тессі. Але вона промовчала.

— Власне, з професором Літтлом зустрічатись мені навіть не слід. Я тільки хотів би попросити його, щоб він написав статтю. Вона буде надрукована без жодних виправлень і скорочень.

— У якій газеті?

— «Полум'я».

— Не знаю такої.

— Це нелегальна, комуністична.

— А ви знаєте, що спіткає Літтла після такого виступу?

— А ви знаєте, що чекає на нього, коли його схоплять зараз?

Запала пауза. Тессі відчувала: так, Люстіг має рацію. Тільки нелегальна газета й може надрукувати правду про історію «фальшивого прогнозу». І це буде не краплинка на холодний камінь, а відро холодної води на голову тим, хто розмахує атомними бомбами. А репутації Літтла такий виступ уже навряд чи зашкодить.

— Гаразд, Люстіг. Коли потрібна стаття?

— Якнайшвидше.

— Не ручуся, а все ж приїздіть на це місце завтра, о вісімдесятій годині.

— Дякую, міс Тессі. А тепер я піду. Краще, щоб нас не бачили зайвий раз удвох.

— Тоді — до зустрічі!

Зірвалась з місця рожева «Ластівка», помчала автострадою.

На серці в дівчини було радісно й тривожно. Мрії несподівано швидко почали здійснюватись: через Люстіга пощастить зв'язатись із Комітетом, а після публікації статті Літтла можна надрукувати й переказ Наради «наймудріших».

Невідомо, звідки дізнався Люстіг, але Тессі справді вивезла Літтла, щоб урятувати від неминучої небезпеки. Зробити це було важко, бо професор не хотів слухати ніяких доказів. Історія з «фальшивим прогнозом» стала для нього каменем випробування, об який розбиваються нерішучі та м'якотілі, зате той, хто переступить, набуває мужності й певності своїх сил.

Одразу ж після приїзду з Сан-Клея в Дайлерстоун професор написав полум'яну статтю. Він прагнув стати на захист усього людства, але не піднявся вище від бунту інтелігента, який виголошує крамольні промови перед холодно ввічливими редакторами газет. Статтю Літтла, звичайно, не взявся видрукувати ніхто.

З Дайлерстоуна старий їхати не хотів, стверджуючи, що це тільки піддасть сили підлим наклепникам; він навіть прагнув стати перед судом, наївно сподіваючись здобути таким чином широку трибуну.

Щоб умовити професора, Тессі довелося вдатись до хитрощів. Мовляв, доки там суд збереться, Літтл може погостювати в свого колишнього друга, професора Торна, і, маючи тепер уже беззаперечні докази, переконає того виступити проти атомної зброї. Літтл погодився.

Це було тільки вчора. А сьогодні Тессі знову їде з Дайлерстоуна додому.

Ніч. Автострада пустельна — лише коли-не-коли зустрічаються поважні автобуси далекого сполучення, рефрижератори та вантажні автопоїзди.

Тессі думає про себе, про інженера Айта, про війну. Думки її тривожні. Знов і знов пригадуються події близького минулого, а майбутнє не радує.

Рівно о нульовій годині Тессі зупинила «Ластівку», вийшла з машини, лягла край дороги серед високої духмяної трави. Майже без надії ввімкнула передавач, почала повторювати той заклик, який уже врізався у пам'ять назавжди. І раптом у відповідь почула коротке шипіння — неповторний звук, що прозвучав для неї немов акорд чудової симфонії.

— Чую, «сину», чую! Дякую, любий! — Тессі схопилась на рівні, машинально повторювала завчений текст, а сама й не чула, що каже. І тільки коли ще раз, на закінчення, Айт відповів коротким сигналом, дівчина радісно засміялась і озирнулася.

— Чудесно!

Було вільно й легко. Нечувано красивим видавався ранок. Сильно й гаряче билося серце, і груди повнились солодким почуттям, яке буває в закоханих.

Вона кохала інженера Айта. Кохала, власне, зовсім не як живу людину, а як вимріяний образ енергійного сильного мужчини, що стоїть недосяжним зразком. Він — старий… Ну, то й що?

Якось вона запитала Кольріджа, що кохають у людині — душу чи тіло?

Він, звичайно, збагнув, що запитання це — не так собі. Мабуть, кожен на його місці почав би філософствувати, шукаючи навмання задовільної відповіді. А він тільки посміхнувся лагідно:

— Як сказав би математик, ця задача не має певного розв'язання. Ти забула сказати головне: ХТО кохає і КОГО?