Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв

— На початку Другого місяця? — перепитала Тессі. Їй пригадалось, що саме на Дев'ятий день Першої декади призначене весілля. Але до цього було тепер байдуже. — Чому ви так гадаєте, професоре?

— Тому що я власноручно, за особистим таємним наказом Кейз-Ола, склав найдетальніший прогноз погоди для Континентальної півкулі саме на цей час. Аналогічне завдання я виконував рівно сімнадцять років тому, коли планувалося висадку десанту проти хрестовиків.

— Так… — задумливо сказав Кольрідж. — Отже, лишається днів тридцять п'ять — сорок. Менше місяця… Ти чуєш, Торн?

Професор не відповів. Схиливши голову, він похмуро дивився на купку попелу, що висипався з люльки. Сірий, безрадісний попіл… Чи не отак спопеліли і ясні мрії? Навіщо було прагнути й дерзати, недосипати ночей, ризикувати життям для науки, коли її досягнення принесли людям не радість і тріумф, а нові страждання?

Тессі розуміла батька. Вона і співчувала йому, і злостилась на себе, що не зуміла знайти ще запальніших і вагоміших слів, які допомогли б старому порвати з ваганнями, стати рішучим.

— Тату, не сумуй, — Тессі легенько торкнула його за руку. — Мені здається, що не все втрачено. Три декади тому я була свідком, як одна жінка агітувала слухачів підписати відозву про заборону атомної зброї. Якщо всі люди…

— Постривай, Тессі. — Кольрідж нахмурився, потер рукою підборіддя. — Ти кажеш, відозва? А мені здається, що краще б опублікувати протест найвидатніших учених країни. Наш друг Літтл каже правду: санклейська трагедія має стати останньою пересторогою тим, хто грається з атомними бомбами… Ану, доню, бери папір.

Він почекав, доки Тессі взяла папку з паперами й олівець.

— Пиши: «Вчені протестують!» Є?.. Пиши далі: «Насувається лихо». Крапка.

— Насувається лихо… — повторила Тессі.

Лихо насувалось — ще невидиме й неусвідомлюване, але вже відчутне, як задуха перед грозою.

Навесні Шістнадцятого року Атомної ери всю Монію охопив якийсь неймовірний шал. Люди немов відчували, що для них не буде більше ні зим, ні весен, ні радостей, ні розваг. Тому реготали до плачу, танцювали до знемоги, пили до нестями.

То були якісь істеричні веселощі, що рано чи пізно мали скінчитись важким похміллям. І час цей наближався.

Айтові уривався терпець. Проклинаючи вимушену бездіяльність, він уже ладен був піти на який завгодно нерозсудливий вчинок і, мабуть, таки не втримався б, якби не події, що розгорнулись у палаці.

Головний Слідчий злочинців не знайшов. Але він натрапив на таке, що аж за голову схопився: детальна перевірка показала, що з звукозаписувальних апаратів — правда, невідомо за який час — викрадено понад п'ятсот котушок з магнітною ниткою — понад дві тисячі годин запису розмов, які, певне ж, були не простою балаканиною.

За своєю посадою Головний Слідчий не підлягав Псойсові. Але тут уже було не до субординації. Якби Кейз-Ол дізнався про крадіжку, Головний Слідчий, Головний Радіотехнік та, без сумніву, й трильйонерів камердинер не могли б розраховувати на помилування. Безвинні винуватці прийшли до Айта, щоб схилити перед ним свої голови і благати порятунку.

О, Айт чудово використав мить! Він, звичайно, нагнав ляку на обох і тільки в останню мить «зглянувся», «подарував їм життя», пообіцяв мовчати цілий місяць. Новий «головнокомандувач» наказав посилити розшуки і протягти йому до покоїв відводи головних таємних ліній зв'язку — для контролю. На жаль, не вдалося видобути котушку з записом Наради — Кейз-Ол забрав її і сховав.

До двох «васалів» Айта скоро по тому приєднався третій — Головний Інженер. Під час розшуків цілком випадково було виявлено, що неприступність фортеці Кейз-Ола — тільки міф.

Всі сто п'ятдесят поверхів хмарочоса пронизували складні лабіринти каналізаційних та вентиляційних труб. На кресленнях вони проступали тонісінькими кольоровими лініями. Але коли зазирнули в одну з них, магістральну, виявилось, що нею можна не тільки цілком вільно пробиратись із поверху на поверх, а й зовсім вилізти з палацу в безпечному місці. Легенькі грати, якими перекривалась труба, могли служити перепоною хіба для пацюків.

Головний Інженер волосся на собі рвав: Слідчий та Радіотехнік називали винуватцем тільки його. Він присягався виправити свій недогляд, благав порятунку…

А інженер Айт стояв біля одгвинченої кришки вентиляційної труби, мовчки супив брови… і лаяв себе так, як не лаяв би його ніхто й ніколи.

Щеня й роззява з дипломом інженера! Хіба не міг ти перший пронюхати про цю лазівку?! Ти захопив котушку з записом Наради та й носився з нею, як дурень з писаною торбою, а тим часом ось цією, можливо, трубою винесено понад п'ятсот котушок! Ти з настирливістю мухи в'язнув до Мей, не знаючи того, що твоя допомога скидалася швидше на провокацію, тож чи дивно, що кохана так старанно уникає навіть зустрічей з тобою? «Кільце звужується!..» Подумаєш, який страх!.. А що казати Мей, коли вона вже понад рік балансує над безоднею?! І коли навіть у такому стані вона не забула тебе, дурня, це значить, що її любов не має меж. Ти не вартий такого почуття!

Прикро було Айтові. Все, що він пережив, усе, що зробив, зараз видавалось блідим, жалюгідним. Але дивна річ — усвідомлення цього не пригнічувало, а дратувало, вперто вимагало рішучості.

— Цить! — Айт ткнув черевиком Головного Інженера, який припав йому до ніг. — Встань!.. Ми всі винні. Даю рівно місяць. Злочинців спіймати!.. Труби не переробляти — поставити лише сигналізаційні пристрої на кожному виході. Дроти — до мене. Все!

Справжній Псойс не міг би командувати з таким знанням справи, але підлеглим зараз було не до критики поведінки «головнокомандувача». Не знаючи точної дати початку війни, кожен з них відчував її наближення і розумів, що Псойс теж чекає на неї, як на порятунок. Цього було досить.

Ще на якусь мить у Айта з'явилась тривожна думка: а чи не помиляється він щодо ролі Мей? Чи не