Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

бронзові дзвони гриміли досить голосно. Сніг не падав, небо ясніло чисте, безхмарне, гладкий лазурит, Сонце стояло високо над хмарами; Чёрное Сияние вигасло цілковито. То був один із нечисленних днів, коли побачений із висоти Іркутськ відкривався перед людським зором щирою панорамою, гідною фресок або власне монументального образу. Уже дорогою із латинського храму Взяття Пресвятої Діви Марії у Славу небесну до Інтендантського Саду, сидячи в санях поруч із пані Уршулою, зауважилося незвичайний спокій, недільну тишу й нерухомість, що передалася також атмосфері: вітри вщухли, з неба зійшли хмари, навіть імла порідішала й опала на вулиці низько між будинками. Вперше можна було насолодитися барвистими віконницями іркутських хатин, синіми, зеленими, жовтими, прикрашеними розмаїтими, подібними до паморозі візерунками, вирізьбленими й у чудернацькій симетрії, і в більш неоковирній геометрії. Повітря було дивовижно прозорим, як буває у погожі морозні дні; найдальша форма на обрії чітко й виразно виділялася. Бліде світло мороскляних ліхтарів і веселки, які розщеплювалися на крижлізі, яж ніяк не каламутили зображення, а обрисовували його товстішими контурами тіні, тож кожен предмет, кожен силует, здавалося, були обведені стрічкою дорогоцінного матеріалу, — неначе на великій рухомій іконі. Й бубни принишкли, й перекупні горлянку не дерли, й узагалі не говорилося у санях — тільки балабони бряжчали на кінській збруї. Дзринь-дзрунь, сунулося крізь білобарвну ікону Міста Криги…

Интендантский Сад було засновано на березі Ушаковки понад півстоліття тому, згодом двічі вщент знищений, і тільки через кілька років після Великої Пожежі постав у міській думі Іркутська задум, аби місце оце, призначене для спілкування городян із природою, повернути до життя і дійсности, не зважаючи на кошти; це украй важливо в часи, коли Крига й вічна зима відтинають метрополію від природи. Серед засновників проекту були найпомітніші хладопромышленники, їхні прізвища та назви фірм і товариств, відлиті в щирому тунґетиті, прикрасили мармурові плити, встановлені біля входу в Сад, тобто біля шлюзу, де збирали плату за вхід у розмірі двох із половиною рублів від особи, один рубель від дитини. Оплата служила інструментом соціального фільтрування, оскільки жодна робітнича родина не могла собі дозволити таких витрат на коротке задоволення від прогулянки в теплі; крім того, утримання Саду дійсно пожирало щороку величезні кошти. Повітродувки, які подавали тепле повітря під мороскло, працювали безперервно, їх приводили у рух дизельні двигуни. Зимовики, яких наймали тузінями, лазили вночі, коли Сад було замкнуто для публіки, по конструкції гігантської теплиці, очищаючи крижані нарости й шукаючи бодай найменших щілин. Конструкція стояла на мереживній крижлізній рамі, котра представляла ту саму архітектурну манеру, що й Двірець Муравйова, бо народилася у голові того самого архітектора. Рубєцкій К.І. вигадав Сад, укритий перевернутими чашами веселкових лілій. У сонячні днини, як-от сьогодні, небесне світло, розчесане на моросклі в м’які семиколірні заграви, спадало тут просто на річечки, містки, гайки, квітучі луки, ставки й фонтани, білі лавки й альтанки, на дам і джентльменів, які прогулювалися піщаними алейками, на малечу, що вовтузилася у зéлені, вбрана в панчішки й фальбани à la Маленький лорд Фаунтлерой, у моряцький одяг із солом’яними капелюшками canotier. Відбувається театр літа, зобов’язує брехня одягу, поведінки й слова. Пані відкривають із-під хутряних шуб і палантинів, залишених у шлюзі, яскраві сукні з єдвабними нижніми спідницями, легкі англійські костюмы й асиметричні японські крої на високих корсетах, а все це ще й під весняною парасолькою, що начебто й справді заслонює від сонячного жару, і яку стискає ручка, обтягнута білою рукавичкою. Панове в літніх незастебнутих костюмах-трійках брешуть казанками й капелюхами, тонкими тростинами, начищеними лакованими туфлями із гострими носаками. Гуркотіння нагрівальних машин прокочується Садом в одностайному ритмі, так б’ється механічне серце цієї зéлені. Крізь веселку хвилястого даху видно хащі щогл із трупами, що оточують Интендантский Сад, — проте вони не зупиняють лютих. Щоразу, коли крізь Сад пройде морозяник, слід знову садити траву, прищеплювати дерева, відновлювати ідилічний краєвид квітка за квіткою — усю брехню. Струмочки не витікають і не впадають в Ушаковку; вони кружляють тут дивними вигинами, підтримувані прихованими устройствами, відокремлені від мерзлоти ізоляційним футером — брехня, брехня. Прогулюється повільною, статечною ходою, зрідка сідаючи на лавці, зупиняючись перед живописным ручьем. Ґречно кланяється знайомим і незнайомим. Обмінюється пустими люб’язностями — ні слова про інтереси, ні згадки про правдиве крижане життя, борони Боже про родинні турботи чи клопоти зі здоров’ям якісь згадати! Адже тут — Літо. Тут — тепленька фальш, наче накинута на плечі муслінова cache-nez. Чим би була bourgeoisie, позбавлена права брехати про себе? Ні аристократією, ні пролетаріатом; ні життям духу, ні життям матерії. Належить, отож, принаймні раз у тиждень прогулятися під міщанським Сонцем у найкращому світлому костюмі, із гарно вбраною жінкою попід руку. Коли потрапилося під командування панни Єлени — скільки ж це тижнів тому? — в храмі на службі Божій, сівши під її наглядом, то вона вже не відпустила й рішучим фліртом змусила супроводжувати її в Інтендантському Саду. Там проводиться годину-дві в нагрітому повітрі, охоче погодившись на цей компроміс із істиною. Тітка Уршуля перебуває на пристойній відстані, можна вільно розмовляти з панною Муклянович, і тим вільніше, що це знову прогулянка уральською лукою, веселкова балачка з експреса Котарбінського — можна казати найщирішу правду, діамантово правдиву — чи впізнає: істина це чи омана? — зупинившись на алебастровому містку під межею тепла, що йде від заводських машин, підставивши розрум’яніле лицо пестощам зефіру, із напівопущеними повіками…

— Які у вас сни, пане Бенедикте?

Перекрутилося на стільці.

— Сни?

— Вас не остерігали? Мене остерігають безнастанно. Й священик знову сьогодні на проповіді казав.

— Мені нічого не сниться.

— Усім щось сниться.

— Не всі пам’ятають сни.

— Може, ви вживаєте оті китайські трави на сон грядущий?

— Мусить трапитися щось справді важливе, щоб я потім пригадав сон.

— А, бо ви сните про минуле! Але, — панна почухалася держаком пензля над бровою, — ви ж не вірите в минуле. Ви не вірите, що самі існуєте, чи не так? То як ви сните?

— Уві сні, панно Єлено, уві сні я існую.

— Не розумію.

— Чого ви не розумієте? С н и т ь с я, щ о і с н у є т ь с я. Інші снять так усе життя.

— Ха! То що сниться неіснуючому?

— Власне це. — Пересунулося на стільці, напружуючи й розслабляючи м’язи. — Снилося, наприклад… Уявіть собі такий різновид захворювання: психічна дебелість. Що дедалі більше й більше