Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Пан Цвайґрос підвівся із крісла, підніс келих із червоним вином у тості за успіх в інтересах і польське багатство Сибіру. Випили. Стоячи всі члени клубу простягнули руки під серветки на тарілочках, покладених праворуч, й узяли пальцями обох рук невеликі монети. Пролунав протяжний тріск, наче звук битої порцеляни. Зібрання закінчилося.
Почалася неофіційна частина зустрічі, мабуть важливіша за офіційну, як це зазвичай буває у політиці. Всі посходилися у групки й гуртки близьких знайомих, залу сповнив гомін вільних розмов. Розглядалося за паном Ґживачевським, який загубився десь у натовпі, не будучи помітної статури. Тільки за якийсь час зауважилося, що поруч хтось стоїть і придивляється з привітною посмішкою. Хто? Озирнулося. Інженер Решке із Північної Мамутової компанії.
— Вибачте…
— Я…
— Дозвольте…
— Бенедикт Ґерославський.
— Так, так. Решке, Ромуальд Решке. Чи могли б ми…
— Слухаю.
— Сподіваюся, що ви не будете на мене гніватися. Так трапилося, що я перекинувся кількома словами про вас із паном Войславом. Ну добре, визнаю, — підморгнув він, — я розпитував про вас. Від самого початку ми дуже цікавимося ініціативами доктора Тесли. Ви, як я чув, близько з ним знайомі… — він раптом змінив тему. — Ви вже говорили із губернатором?
— Ні.
— Думаю, ви переконаєтеся, що він дуже розсудлива людина, а пропоновані ним рішення — єдино слушні в нашій ситуації. Чим швидше все це визначиться, тим краще. Я випадково почув, що ви тим часом шукаєте тут посади, й…
Зрозумілося, до чого Решке так лавірує: як перекупити, не промовляючи уголос непристойного слова. Зрозумілося: усі вони дуже багато втратять — цілі маєтки, — коли Крига відступить. Втратить і Веліцький. Ось його інвестиція: вдячність Сина Мороза! Якби вони могли, то висадили б Теслу в повітря разом із його машинами.
Ах, ні! Вони ж бо «добрі люди»! Стрималося кусюче хихотіння. Забракло Чинґіза Щекєльніковa, нема кому боронити від їдкої отрути підозріливости, споживаючи її: вона вже знову отруює душу. Відшукалося поглядом бадьоре обличчя пана Войслава. «Чи нема в нього доброго серця? Чи він не любить людей?»
— … з доктором Теслою?
— Plaît-il?
— У зручних для нього часі й місці, звичайно. Бачте, ми намагаємося зв’язатися з ним, була людина від нас у нього в готелі й в Обсерваторії, але…
Зробилося глибокий вдих.
— Це не має сенсу, пане інженере. Мабуть, вам доводилося мати справу з людьми науки, подібними до доктора Тесли. Немає такого багатства, задля якого він зрікся б своїх відкриттів і слави першовідкривача, батька чорної фізики. Вибачте.
Пройшлося зиґзаґом між членами клубу до Ґживачевського.
Він упізнав після другого моргання.
— Пан… Бенедикт.
Потислося йому руку, оту здорову, правицю: стиск у нього був, наче в лещатах.
— Я чув, що ви були знайомі з Філіпом Ґерославським.
— Перепрошую?..
— Ну то вибачте.
Пан Сатурнін Ґживачевський відправив рухом голови попереднього співрозмовника й відійшов від групки, відступивши у внутрішній куток столу.
— Пан Веліцький мені казав. Якби я міг чимось допомогти, — він вийняв візитну картку, — не вагайтеся.
Та-ак, кожен другий крижлізний промисловець хоче тут за півдармо купити вдячність Сина Мороза. Що може бути простіше, ніж нехитро дозволити їм це зробити? Попросити позичку — дадуть не бідкаючись тисячу, дві, п’ять, що це для них.
Здригнулося, мов від шмагання живим вогнем. Стиснулося кулаки; шкіра вже майже не пекла. Клятий Мишлівський, доктор права і суддя-кат.
— Я шукаю чесної праці, — сказалося твердо, майже театрально. — Реґулярної посади.
Пан директор Ґживачевський, «працьовитий егоїст» (потьміт, наче чорний ореол), тільки кивнув головою.
— Яку ви маєте кваліфікацію? Працювали коли-небудь у гірничодобувній промисловості, в металурґії, може в торгівлі?
— Ні.
— Мовами володієте?
— Російською і німецькою. Французькою нічого собі. Із класичними впораюся у письмовій формі.
— Чим ви, власне, займалися у Царстві?
— Математичною логікою. — Схрестивши руки на грудях, цмокнулося з-під ясен. — Експериментальною логікою. Боюся, що — нічим придатним у практиці торгівлі чи промисловости.
— Експериментальною, кажете. Отже, ви науковець. Зачекайте-но, маю задум. — Схилившись над столом, він накидав на зворотному боці візитної картки кілька слів. — З’явіться із цим у понеділок у нашому бюро в Зимному Ніколаєвську, вас скерують до доктора Вольфке. Побачимо, чи ви підійдете. Тоді й обговоримо умови.
— Дуже дякую. А про яку платню…
— Якщо Вольфке вважатиме, що ви придастеся, то поговоримо. Потім, потім.
— Гаразд.
Він буркнув іще щось обнадійливе й пішов геть.
Невідь-чому, подумалося у цю мить про панну Юлію. Чому у Варшаві ідея постійної оплачуваної роботи залишалася такою неймовірною, що ніколи навіть не шукалося посади? Криза, справді, всі роботу шукають, таких убогих студентів повсюди стукає кільканадцять у день, — а все ж пан Кожинський і йому подібні безумовно допомогли б в ім’я пам’яті про батька. Якби людина справді заповзялася, якби доклала зусиль… А тут Сибір: як казав пан Поченґло, освічених людей беруть на посади навіть із-поміж засланців. Але не в тому річ. Розтулилося кулак, поклалося долоню пласко на стільниці, біла картонна картка упала на червоне дерево. Сині нігті, цеглянисті плями під шкірою… Тьмідина, відкачувана літрами в кристали, в кінцевому підсумку також нічого не пояснює, — адже яке врешті-решт може тут бути пояснення? Пізнається мову опису світу, але не пізнається себе. Щось зробилося, тепер здогадується, чому воно зробилося. І навіть якщо здогад буде правильним, — його годі висловити, бо ці речі годі висловити мовою другого роду. Щонайбільше, можна спитати пана Поченґла або пана Мишлівського, — й вони не бентежачись висловлять судження про чужого, й таким ото чином глянеться на мить на Бенедикта Ґерославського із зовнішнього боку. Бенедикта Ґерославського, який є таким й отаким, бо поводиться так й отак: ба, навіть ще перш ніж будь-яким чином повівся.
Задзеленчало скло. Пан Вулька-Вулькевич спотикався об крісла. Користуючись нагодою безкоштовної випивки, редактор