Українська література » Фантастика » Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Читаємо онлайн Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
їсться. Пожирається, поглинається у власне існування дедалі більше й більше, крок за кроком, поза усякі межі здоров’я. Бо насамперед стається самим джерелом чуттів, якоюсь точкою, відсунутою за очі, за вуха, під шкіру. В голові, в мозку. Але потім пожирається решту тіла, тулуб, кінцівки: не перебуваєте в голові, а самі стаєте головою; ви також є ногами, й пальцями також, і ніготь, який злазить із великого пальця, — це також ви. Чи це здорóво? Гладшаєш далі: не тільки тіло, бо якщо ніготь, то й предмети довкола вас, найближча матерія, повітря, яке вдихаєте, видихаєте, повітря довкола. Ба більше. Дім. Земля, якою ступаєте. Межа між матерією тіла й матерією, яка торкається тіла, розмивається і зникає: це ви, й оце ви, може дещо слабше, — але ви, ви, ви. Й так усмоктується наступні царини матерії, годі стриматися. Ви бачили справжніх ненажер? Як вони їдять?

… Існування — це різновид хворобливої нав’язливої звички.

Вона серйозно подивилася з-над мольберта.

— Якби ви перестали труїтися цією теслектрикою!.. — зітхнула панна після довгої паузи.

— Ай-яй-яй, одразу ж труїтися!

— Я ж бачу, коли ви до мене заходите просто від Тесли, як це на вас діє.

— Ну і як?

— Голова!

— Уже, вже замерзаю.

— Ви думали, що спокусите мене, — коли хто раз засмакує, то пропав назавжди, так?

— А власне, які у вас заперечення? Наслухалися mademoiselle Філіпов, ну звісно.

— Боже мій, ви здивовані! Та це ж небезпечно! Ніхто не знає, як воно діє, що робить із людиною; навіть доктор Тесла!

— Тож звідки ви знаєте, що це небезпечно?

— Як ви мене сердите цими своїми мудруваннями!

— Вибачте.

— Він мало не вмер від цього!

— Усе можна передозувати, навіть кисень, зі смертельними наслідками.

— …

— Вибачте.

— Але навіщо, навіщо, скажіть мені, навіщо!

— Бо сáме тоді стається кимось більшим.

— Прошу?

— Ні, не можу.

— Спробуйте, пане Бенедикте.

— Ти той, ким є, думаєш те, що думаєш, відчуваєш те, що відчуваєш. Але якщо маєш вийти поза, якщо маєш перевести думку, яку ніхто раніше ніколи не переводив, — як маятник, вихилений з положення рівноваги, — то мусиш виштовхати себе зі себе. Бути водночас і собою, і кимось іншим від себе.

— Забрехатися.

— Збрехати. Може. Йдеться про те, що… Що більше ми замерзаємо, то менше можемо. Що більше ми… правдиві — то менше відчуваємо, менше мислимо, меншими… вужчими… обмеженішими людьми є.

— А ви, пане Бенедикте, хочете…

— Мислити немислиме.

— Відчувати невідчутне. — Утерши чоло рукавом лляної блузки, панна Муклянович невпевнено розсміялася. — Але ж це абсурд!

— Чи ви гадаєте, що відчуття, на які ви здатні, — це всі можливі відчуття?

— Ну, а які ще?

— Я маю ректи слово, для якого ви не маєте слів? Розкажіть про смуток людині, яка ніколи про смуток не чула.

— Я не сміюся. Мені хочеться плакати. Світ огидний. Він рухається без енерґії. Знеохочений.

— Ви описуєте поведінку.

— Так. — Вона задумалася. — Як ви вже сказали це в потязі…

Як серцю висловить себе?

Чи ж зрозуміє хто тебе?

Не зрозуміє слóва він,

Бо думка висловлена — тлін.

Зірвалося зі стільця, вхопилося за вухо, потягнулося до шиби й почалося стрімко лизати мороскло; друга рука підстрибувала в суглобах, мов розлючена змія, вимахуючи розчепіреною рукою в усі боки; ліва нога копала праву; нявчалося при цьому жалісно й вирячувалося очі.

Вона здригнулася.

— Божевілля.

— Це… це… це ваше тепер відчуття, — відсапнулося між лизанням і зойканням, — але що відчуваю я?

— Бруд на язику. Покиньте вже, що за витівки, тітоньку розбудите.

Відчепилося від шиби. Сплюнулося до плювальниці, поправилося сурдут.

Панна Муклянович, відійшовши від мольберта, витерла руки в хустку.

— Власне, в чому ви мене переконуєте? Що той чорний струм обертає людині мозок навиворіт?

— А ви, панно Єлено, не пам’ятаєте? Що ви відчували? Як поводилися? Ким були?

Вона знизала плечима.

— Є й інші способи вийти за межі себе. Алкоголь, наприклад.

— Алкоголь — це нездоровий замінник. Він заміняє одну в’язницю на іншу, Мороз на Мороз. — Підійшлося. — Ви завершили?

Вона завагалася.

— Я казала вам, що не покажу…

— Але я про-ошу.

Зазирнулося над мольбертом.

Мазня була несамовита.

— Що за схожість!

Вона радісно спалахнула.

— Ви, пане Бенедикте, справді так думаєте?

— Двоє очей, два вуха, й навіть носа видно.

Вона кинула пензель у куток.

— Бо ви безперервно рухаєтеся, і вертитеся, і крутитеся, і руками розмахуєте! Тільки погляну, щоразу іншу форму бачу, — то як я маю добру конкретику змалювати?

— А як малюють фантастичні сцени, вигадані?

Відпочилося потім у вітальні біля високого стола із сандалового дерева. Покоївка в неділю мала вихідний день, панна Муклянович сама притягла самовар і сервіз, не дозволила собі допомогти. З колоніальних складів у сусідній кам’яниці вона мала бляшанки різних зелених, червоних і чорних чаїв, і сумішей китайських прянощів, що мали короткі, дивні назви, і звучали подвійно екзотично, коли їх вимовляла панна Єлена. Покоями розійшлися пахощі трав’яного чая, майже бачилося цю барвисту смугу, яка снує у повітрі над килимами, комодами, отоманками, голландськими печами, креденсами й жардиньєрками, над похропуванням тітки Уршулі. Тітка прокинулася ненадовго, плямкнула й щільніше закуталася у шаль, аби заснути знову.

Бурульки за вікном блищали блакиттю.

На підвіконні, поруч із російськими виданнями пригодницьких романів Майн Ріда, лежало декілька товстих книг: російсько-італійські словники, італійська граматика, антологія італійських віршів. Панна Муклянович отримала їх від Порфірія Поченґла, вона надумала почати вивчати італійську мову, «щоби згаяти час». Нещодавно в Іркутську відкрив свою філію Всесвітній інститут іноземних мов для пань і панів The Berlitz School. — Мова, як вода! — захоплювалася вона, відтак розгортала том на випадковій сторінці й читала кілька речень, анітрохи не розуміючи їхнього сенсу. — Як плине, як шумує, як перлисто виблискує, як хвилюється!

Перш ніж сісти, вона не змінила поплямованого сарафана, тільки помила руки. Ножем із кістяною ручкою панна нарізувала черемховий хліб, намащувала княженікою.

— Настоящая хозяйка.

— Пан Порфірій казав мені перед богослужінням, як ви переконували його одружитися зі мною.

Захлинулося.

— Ні. Тобто… Не так. Може він… — Ковтнулося чая. — Я ж бо… виїду… або… що з батьком… не знаю, як буде зі мною. Отож… Щоб вчинити чесно…

— Це ж

Відгуки про книгу Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: