Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Контора Friedrich Krupp Frierteisen AG містилася на п’ятому поверсі Вежі П’ятої Години, що було відповідником принаймні двадцятого поверху у хмарочосах Літа. Иннокентьевский Другий — це бараки на чотири кімнати й низькі нетрі, — проте ніколи в житті не бачилося стільки хмародерів, як тут, у Зимному Ніколаєвську. Будуючи на щільному сплетенні Шляхів Мамутів, зодчі були приречені на висотну архітектуру, а використання крижлізної сталі дозволило поставити найважчі конструкції на тонких і легких колонах, у цій завірюсі цілком невидимих. Зналося усі причини й відалося, чого очікувати, проте все одно булося захопленим зненацька, побачивши підвішені в повітрі на висоті шістдесяти аршинов класицистичні споруди, часто із мороскляними округлими ґалереями, під башточками й візантійськими куполами, із майданчиками ґвинтових сходів і трубами пасажирських підойм під сподом — увесь цей архітектурний балаган, видимий крізь заслони снігу, сам суто засніжений і закрижанілий, укритий бурульками, оповитий барвистим блиском. Вони виринали несподівано одна за іншою, коли вітер закрутить або спадуть на мить паморозяні завіси, — вежа ліворуч, вежа праворуч, вежа за вежею, а по суті будівля, створена наполовину із закрижанілого байкальського мармуру, а наполовину з мороскла, кільканадцять нижніх поверхів якої стерто з існування, наче нарисований крейдою начерк із класної дошки: куди сягнула ганчірка в руці малюка, там усе й зникло. Зрештою, й уцілілі піднебесні поверхи теж зникали на кожному кроці, коли витікали з них барви на скельці захисних окулярів, а вільне місце заповнювала всевладна білість. Нізащо не відрізнилося б однієї вежі від іншої; добре, що Щекєльніков показував шлях.

Увесь цей терен, — тобто центр Зимного Ніколаєвська, орієнтований у напрямку Дірявого Палацу й прилеглих до нього промислових гнізд, і залізниця зі складами й суміжними ділянками, — справляв враження радше одного великого будівельного майданчика або місця стихійного лиха, яке тепер звільна порядкували. Земля була перекопана нереґулярними ровами та ямами, щокроку в ній зяяли шахти, вкриті полотном на стояках. Палали гасові вогнища. Вкриті льодом дошки провадили пішоходів покрученими стежками від одного калікуватого будинку до другого, від бурульника до бурильника: коли проходив лютий, дошки переносили, укладаючи з них інший шлях. А позаяк тут у постійному русі завжди було зо два тузіні лютих, то план вулиць Зимного Ніколаєвська становив щось на кшталт графічної загадки чи поля для гри двох супротивників, які один одному перекладають бирюльки.

Транспортування видобутку й товарів до і з Мармеладницы відбувалося не поверхнею землі, а повітрям напнутими в небі струнами крижліза. Їхнє переплетення залишалося невидимим навіть у нечасті погожі дні, а що вже нині. Мені мало не злякалося, коли раптом із пухнастої хмари вигулькнула в’язка чорних рейок і, подзвякуючи, мов скло, посунула до крана над колією. Дивлячись проти вітру, зауважилося ще кілька таких вантажів, що поволі пливли над Зимним Ніколаєвськом, здавалося б, усупереч законам фізики: тисячі пудів металу левітували над цехами, машинами, будинками, шахтами, вогнями, лютими й людьми. Згодом довідалося, що тут ніколи не спостерігалося лютого вище, ніж п’ятдесят аршинов над поверхнею землі; якби Іркутськ почали відбудовувати на кілька років пізніше, певно він увесь висів би в повітрі на крижлізних скелетах.

На пасажирську підойму під Вежею П’ятої Години чекало півтузіня чоловіків. Пан Щекєльніков вказав на сходи. Покрутилося головою. Дивлячись просто вгору, бачилося великий чорний квадрат «дна» вежі. Але навіть звідси її ажурні бічні колони були невидимі. Задираючи голову, обійшлося по всьому периметру «фундаменти» конструкції. Вежу Сибирьхожета було спроектовано й побудовано одразу після Зими Лютих, але до європейського Року Лютих, коли ще небагато знали про крижлізо, тож зробили її трохи схожою на Ейфелеву вежу, втім, навіть попри це, вона здавалася масивною; натомість Дзиґарні Вежі, — як із недовірою ствердилося, — стояли на ніжках, тонших, ніж стовпи вуличних ліхтарів. Їдучи угору торохтливою і деренчливою пасажирською підоймою (вітер прострілював усередину струмки білого пилу), не могло опануватися ірраціонального тремтіння: а якщо раптом усе це завалиться? Люди, які тулилися у підоймі, обмінювалися похмурими жартами про військо, котре за наказом генерал-губернатора втихомирює робітників на студниці, й про Фелікса Дзержинського, який повертається до Іркутська на чергове повстання пролетаріату. Хтось згадав Распутіна, хтось — Мартина. Вийшлося і піднялося ще на чотири поверхи сходами з дзеркального ґраніту. На сходових майданчиках росли у горщиках великі білі кактуси. За панорамними вікнами вирувала зелена сніговиця. На четвертому поверсі повернулося наліво й опинилося у юрбі відвідувачів під дверима бюр Friedrich Krupp Frierteisen AG. Чинґіз Щекєльніков глянув похмуро, висякав одну ніздрю, висякав другу.

— Я маю кий. — У нього таки був кий.

— Уперед. Я буду вибачатися.

Friedrich Krupp Frierteisen AG. 1909 року управління концерном перебрав Ґустав Крупп фон Болєн унд Гальбах. Одним із найвдаліших його починань виявилося хутке рішення про залучення компанії до вивчення і розробки крижлізних технологій. Ґустав не походив із роду Круппів: його оженили із шістнадцятилітньою спадкоємицею маєтку Круппів, проте він обійняв владу в концерні після того, як її батько Фрідріх Альфред Крупп наклав на себе руки через скандал із юнаками, котрих доправляли з Капрі для тілесних утіх. Кайзер благословив подружжя і помазав нового генерала німецької сталі прізвищем Круппа.

Багато подібних історій почулося від пана Веліцького ще вчора увечері. Природність, із якою він перейшов від ролі привітного господаря до майже побратима в братстві Людей Грошви, була справді гнітюча. Шукалося роботи, щоби погасити борги, і не засновувалося жодної власної фірми! Втім, докторові Мишлівському й членам Клубу Зламаної Копейки краще знати. Вулька-Вулькевич заморозився сердитим редактором-п’яничкою, а Бенедикт Ґерославський… Бенедикт Ґерославський має під рукою помпу Котарбінського. У вежі було тепло, в тисняві перед конторою — задушливо й жарко; втиснувшись урешті в чергу за дверима, розстебнулося шубу, знялося шарф, стягнулося шапку, окуляри сховалося до кишені. У дзеркальному ґраніті відобразився худорлявий бородань із вузьким черепом, укритим темною щетиною. Поправилося краватку і жорсткий комірець: білесенький vatermörder. Голову вгору! Усього можна навчитися — зокрема мистецтва заробляти гроші.

— Насамперед, пане Бенедикте, ви повинні визнати, що гроші роблять, — правив був Веліцький. — Багатство не постає унаслідок крадіжок бідаків, ані завдяки перетіканню багатства із рук в руки. Якби люди ставали заможнішими, тільки відбираючи майно в інших, — коли тут більше, то там менше, — ну то від початку світу ми б біднішали з покоління у покоління, оскільки доробку для розподілу було б стільки ж, а людей для поділу — дедалі більше. Бог усе це влаштував, проте, по-іншому: той, хто має кебету, волю й силу, бажання