Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Це різновиди брехні, ви говорите про брехню.

— Не можна жити зовсім без брехні. Себто можна, але хіба так, як ідіот Достоєвського, або ваш фатер, як Ізмаель: надокучаючи собі й ближнім, врешті стати, як той дикий чоловік — рука його проти всякого чоловіка, й усякого чоловіка рука проти його. Будучи слабшої волі, хтось такий хутко гіркне й замикається у собі, й тікає в облудність. Але ваш батько не тікав, і тим більше збуджував гнів і провокував чвари.

… Була, для прикладу, одразу після придбання «Руд Горчинського», справа нічного сторожа Фєдойчука. Від начальства прийшов приказ звільнити п’ять осіб, бо навіщо дублювати посади. Фєдойчука всі любили, людина сердечна, хоч до рани прикладай, четверо малих дітей, до того ж на жарти хвацький. Але Філіп Ґерославський, як тільки довідався про негаразди, доповів керівництву, що сторож виносить нишком додому паливо компанії, — і Фєдойчук опинився на вулиці; ще й справу кримінальну на нього завели.

… Або ще один із геологічної групи Горчинського, інженер Павлюшка, який тут, у Зимному Ніколаєвську, непристойні зображення з-під поли продавав. Пан Філіп Ґерославський спалив йому одного разу всеньку ту порнографію. Вгадайте, кого обстоювали люди: Павлюшку зі спокусливими образками чи Ізмаеля?

… Або справа картографічного архіву, — про це я знаю від інших, від людей з геологічного відділу фірми. «Руди Горчинського» замикали контори, й Крупп переймав усі матеріали, адже він придбав також інформацію, зібрану сороками й геологами Горчинського. Проте не всі встигли перенести її на папір до моменту укладення угоди. Дехто перебував тоді на півночі, архіви вони зберігали в своїх головах. Повернувшись, отримали винагороду. Чесно, законно й порядно було б переказати Круппові також ці незаписані знання, — але хто так вчинив? Тільки Ізмаель. А позаяк цим він звернув увагу начальства на інших винагороджених, — можете собі уявити, як вони були йому вдячні. А потім ще й поновили його на посаді: отже, продався.

… Але, чи Ізмаель зважає на те, як його люди бачать? Ні. Він завжди краще знає, чи зробив щось лихе. Ізмаеля не присоромиш.

— Його ненавиділи.

— Перерва.

Озирнулося у той бік, куди дивився Іртейм: доктор Вольфке оголосив перекур, зимовики відірвалися від машинерії, рана в горбі в лютого хутко замерзала; решта товариства — Вольфке, Бусічкін, чоловік із записником, чоловік із пітьмівковим рефлектором — поверталися до отеплювальних приміщень.

Іртейм стрибнув за грубу, загримотів залізяччям, — виявилося, що там тримають старий самовар; голландець підкрутив тепер вогонь, вийняв заморожений брусковый чай. Компанія увійшла, негайно зачинивши двері, й заходилася затуляти шпару над порогом ганчірками. Розсілися безладно, дихаючи чорнотою, хухаючи в жмені, кашляючи й гукаючи окропу. Доктор Вольфке вмостився біля груби, де тримав на полицях свої книжки. Він ухопив томище, погортав і задоволено сапнув. Тоді він підняв голову й побачив непрошених гостей. Пан Щекєльніков під таблицею тиску й температур газів чистив нігті вістрям довжиною на півліктя. У доктора Вольфке зробилися круглі очі. Чимдуж представилося.

— Директори прислали нам математика, — сказав mijnheer Іртейм, подаючи докторові чай: при цьому він підморгнув. — Ваш земляк.

— Дорогий пане Генрику! — зойкнув Вольфке й мимоволі перейшов на польську. — Математик, навіщо тут комусь математик! Я ж просив амстердамських склодувів і хіміків-металурґів, — а вони мені математика!

У доктора Вольфке була особлива вимова: «мачематик», «амсчердамськех», «шкльодуви».

— Мусить хтось із головою на плечах упорядкувати врешті результати вимірювань. Door meten tot weten! — прохрипів Іртейм. — Ми ж у цьому потопаємо. Врешті, наприкінці року в Берліні очікують наш звіт. Хто його писатиме — ви? Я? Пан Бусічкін? Може, пані Пфецер?

Доктор Вольфке роздратовано замахав руками.

— У мене немає часу, у мене немає часу! Якби іншого було мало! Слышали, — він махнув тим часом у напрямку цеху, — якщо це триватиме й далі, зимовики підуть і від нас, вони вже попередили: солідарність мартинівської братії і вірність крижаному віровизнанню і таке інше.

— Ви дивуєтеся? Ви не мали б дивуватися.

(Потім довідалося, що Мечислав Вольфке — видатний масон, Великий майстер Національної Ложі).

— Але робота, мої дорогі, робота в полі! Ви перевірили щільність вуглецевої камери?

— Манометр замерз.

Доктор Вольфке вийняв хустину, мабуть вирізану з чверті обруса, й висякав у ту плахту носа, сильно почервонілого.

— Усе замерзає.

«Вше шамершає». Або на додаток до катару він хворий на серйозне запалення горла й горлянки, або мав уроджений дефект вимови. Намірялося звернутися тепер до нього з полум’яним проханням, показати рекомендацію, жваво арґументувати, проте уста не розтулялися. Почухалося ребро долоні. Вікна запітніли, протерлося голою рукою мороскло, волога водяна пара залишилася на шкірі. У цеху Майстерень зимовики посідали на ящиках і бочках з-під гасу (уся крижлізна машинерія, що тягнулася до лютого й у глиб студниці, пересувалася туди й сюди по рейках, і щоразу після переміщення ґляція доводилося стоплювати з них кригу). Шість чоловіків, пів на пів із непокритими головами й у хутряних шапках, із легкими куртками на плечах, або й навіть у самій сорочці чи светрі, натягнутому на голе тіло, — вони сиділи, гомоніли, жували скибки хліба, запивали крижаним напоєм.

Застебнулося шубу, вийшлося на мороз. Вони навіть не глянули, доки не сілося поруч на перевернутій тачці.

Не вбралося ні шапки, ні окулярів. Сивобородий плечистий старий у шкіряному фартуху, той, що сидів найближче, упізнав одразу. Не булося певним, чи пам’ятається обличчя мужика у вушанці, який сидів навпочіпки, але щодо старого сивобородого — так. А ще як відізвався — той його голос, яким він виспівував над викопаною могилою літанію святого Мартина, — це точно він, він.

— Господин Ерославский.

Решта замовкли, повернулися, щоб подивитися.

— Вєнєдікт Філіповіч Єрославський, — повторив старий і, проковтнувши останній шматок хліба, обтрусив руки. — Ви нас шукали?

— Я сюди потрапив Шляхами батька.

Він придивлявся якийсь час. Робітники-зимовики мовчки прислухáлися. Чорні хмари пари підносилися із них у протьмітненому повітрі.

— Як ви сказали, так замерзло, — сказав він.

— Так. Ні. — Шкіра свербіла на морозі, але стрималося. Уклалося долоні глибоко в рукави. — Замерзає.

— Нападав хто на вас?

— Хто?

— Єретики, віроломники.

— Ні.

— І добре.

— Схоже, я тут працюватиму.

Вони подивилися одні на одних.

— Ох!

— Скажіть мені дещо, люди добрі. Ви слухаєте батька з Великої Землі, — чи