Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

слід було провести в Зимному Ніколаєвську. — Нехай собі тут навчених мавп посадять! — бурчав доктор Вольфке за обідом, який теж споживали в робітні біля Майстерень, поспіхом і безладно. Мечислав Вольфке з юних літ захоплювався концепцією міжпланетних польотів, і сам охочіше присвятив би час суто інженерному застосуванню крижліза, наприклад, у проектах великих конденсаторів постійного струму. Від подібних суворих обмежень потерпали також учені Бєлков-Жильцева, якими керували академіки з Томського технологічного інституту. Міт про яловість розумової праці в Краї Лютих був значно поширенішим, ніж гадав Нікола Тесла.

Після полудня допомагалося Бусічкіну й Іртейму у каталогізації зразків крижліза, які після тривалого промороження поверталися до Лабораторії у Вежі для проведення докладних обмірів їхніх фізико-хімічних якостей і просвітлення рентґенівськими променями.

Чинґіз Щекєльніков не зводив очей із зимовиків. Він зайшов на наступній перерві й похмуро заявив:

— Не подобається це мені, пане Ґе. Чому вони не страйкують? Страйкує аж ніяк не більшість. Але вони навіть охоче працюють. Остерігайтеся робітника, який не лінується! Спішиться до роботи — будуть клопоти. — Вот, мудрість російського люду.

Намагалося довести придатність. За власною ініціативою узялося за порядкування паперів, які засмічували столи й полиці: проте це було завдання для Геркулеса. Вольфке, зазирнувши в приміщення з печами, нічого не сказав; він тільки запитав, чи добре знається німецьку, — уся документація у компанії велася цією мовою. Відповілося, що народилося і виховалося у Пруссії.

Після четвертої до Майстерні прийшов вусатий жандарм із розпорядженням, щоб закінчувати на сьогодні всі не конче потрібні роботи в студницях; цивільні особи мали повернутися до Веж. Гадалося, що Вольфке влаштує скандал щодо цих «не конче потрібних робіт»; але ні, він тільки махнув рукою і гучно висякався у хустку.

Лабораторія Круппа містилася у Вежі П’ятої Години на сьомому поверсі, що був чимось на зразок безформної мансарди під шпичастими аттиками, оббудованої панелями із легкого крижліза й промороженого скла. Зала займала увесь поверх і була не менш безладна, ніж робітня у Майстерні. Розставлені повсюди металеві шафи розділяли простір. Сходовий майданчик сягав іще вище, на дах, — щодня за годину до світанку й за годину до сутінків туди видиралися чистильники криги, щоб збити свіжі нарости мерзлоти й струтити сніг. Біля основ Веж, між їхніми стовпами, тоді спалахували червоні застережні вогні. Коли виїжджалося нагору із Бусічкіним і Щекєльніковим, з важкими валізами зразків металів, мужики вже готували вогняні кошики. Із самої Лабораторії, звісно, не бачилося їхнього полум’я. Але за мить, ледь устиглося роздягтися і погріти руки біля грубки, сходами промарширували чотири зимовики в чоботях, набитих цвяхами; вони вийшли на дах — і залунало глухе луп-длуп-луп. Електричні лампи мерехтіли, то роз’яснюючись, то майже гаснучи, — але не від цього лупання, у Краї Лютих воно так завжди. Приглядалося до mijnheer Іртейма, котрий, попри галас, весело передражнювався з квітникаркою, яка підливала рахітичні квіти в горщиках під вікнами. Щекєльніков, якого прогнав доктор Вольфке, перш ніж спуститися до зали підойму, встиг ще виголосити своє кассандрівське пророкування про голландця:

— Доброзичливий, ха, якщо хтось такий до незнайомця доброзичливий, то, напевно, вже ножа за спиною тримає!

Поки той не подріботів за шафи у свій куток, намагалося зазирнути усередину калікуватого інженера очима пана Веліцького, очима пана Мишлівського. Що то за людина? Яка істина про цю людину? Світло мерехтіло, мерехтів потьміт довкола Іртейма, він повертався потворним обличчям у тіні й блиску, раз такий, раз інший, з правої пам’яті — міцний потиск його руки, з лівої пам’яті — отруйні підозри; відчулося цілковито розгубленим, немов супроти чергового безіменного супутника в транссибірській подорожі. Чухалося долоню, хоча вона уже більше не свербіла.

Увечері заметіль явно ослабла, а позаяк Сонце ще не зайшло, то з висоти Дзиґарної Вежі відкрився гарний вид на більшу частину Зимного Ніколаєвська й перші халупи Иннокентьевска Другого. Виглядалося крізь панорамне вікно Лабораторії, орієнтоване на Дірявий Палац, на північний захід. Коли білість насту перетікала на геометричні форми студниць, а на поля снігу й льоду виливалися коричневі й чорні промислові барви, з машин, із випарів, зі складів, — тоді розквітав образ, немов із церковного вітража, роз’яснений блиском, джерело якого перебуває десь поза вітражем, вогонь — під барвами, світло — під землею. Заводські комини, відвали відпрацьованої породи, піднебесні вагони, процесії робітників, залізничні депо, потужні журавлі, вози з вугіллям у запрягах північних оленів, ґрати, колони, тяги, лампи й ліхтарі, дахи фабрик, фабричні ворота, будови заводів, заводи, які запускають в експлуатацію, муляри на будівництві заводів, працюючі заводи, заводські димарі — сяючі, ясні, святі, святі, святі.

Заворушення довкола колії з цієї відстані залишалися майже цілком непомітними. Раз у відтоку барв на склі зауважилося блакитну лаву піхоти із берданками в руках, що зникала за зоряним хребтом лютого. Страйкарі, мабуть, заходилися блокувати Мармеладницу, а це вже годі було стерпіти. Промайнула в хибно-істинній пам’яті цусімська оповідь капітана Насбольдта. Тут, у самому серці Зими, які шанси може мати у війні математичних конечностей спонтанне антидержавне повстання?

Закурилося цигарку. Доктор Вольфке, ставши поруч, витирав носа. Завили протяжно три, чотири сирени. Мурахи людей метушилися на снігу між монументами Морозові й ще більшими пам’ятниками Промисловості.

— Я теж, буває, так думаю, — сказав Вольфке, задивившись. («Теш, пуфає, так тумаю»).

— Десять років.

— Так. Тож який світ крижаних технологій побачать наші внуки?

Струсилося попіл, потерлося долоню.

— Уся Земля під Кригою.

— Ах, то ви також ставите на Оттепель!

— Прошу?

— Усі тутешні поляки мають змішані почуття з цього приводу. — Він протер хустиною мороскляні окуляри, поглянув у перебарвлене відображення вмісту Лабораторії. — Пан Генрик сказав мені про вашого батька. Вибачте, я навіть не встиг привітатися.

Махнулося сердито, залишаючи в повітрі тютюновий знак оклику.

— Справа політична, мене затримало Міністерство Зими. Тому я так до вас пхаюся. Й одне можу вам обіцяти: доки у вас працюватиме Син Мороза, Круппові не забракне зимовиків для роботи в студницях.

На станції Мармеладницы зблиснуло кільканадцять вогників. Жоден звук не досяг звідти Вежі, та й оте світло майнуло без тривалого знаку. Дивилося неуважливо, струшуючи попіл у жменю, червону від слідів нігтів.

Доктор Вольфке гмикнув щось протяжно й простягнув руку.

— Що ж, ласкаво просимо до Лабораторії кріофізики Круппа.

— Шістдесят?

— П’ятдесят.

— П’ятдесят п’ять?

— П’ятдесят. Згодом побачимо.

— Тут усе до непристойности дорого.

— П’ятдесят рублів, любчику, не більше, така ставка для асистентів, і не змінить цього навіть заступництво інженера Іртейма.

— А