Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Залишилося до глибокої ночі — дахолази погримотіли й пішли, стемніло, згасли лампи в далеких кутках Лабораторії, переказалося пану Щекєльнікову, щоб не чекав, але він наполягав, що чекатиме, — залишилося, доки не вийшли усі, крім Іртейма. Сховалося документи й письмове приладдя під стіл. Трохи розвеселилося, коли побачилося, що пальці стали чорно-синіми від чорнила. Треба буде роздобути канцелярські нарукавники, шкода піджака. Mijnheer Іртейм виринув із лабіринту шаф, уже з малахаем і в окулярах, у старомодній кирее. Помахалося йому, вхопилося за шубу. Спускаючись до підойму, загорнулося у шарф, встромилося руки в рукавиці. Пан Щекєльніков прокинувся, підхопився на рівні. Кліть підойму була акурат унизу; сталося біля вікна за дверима шахти, хухнулося на сніжнобарвну тахлю. Місячні веселки росли від дахів Дірявого Палацу, Зимний Ніколаєвськ плив унизу в озерах зірок. Незугарний інженер стояв поруч, він вийняв з-за пазухи пляшечку, зробив великий ковток. Глянулося понад окулярами. Той показав: молоко. Похиталося головою.

— Як там запал молодого мільйонера? — відкашлявшись, прохрипів він німецькою. — Чи не охолов?

— Ви маєте щодо нього якийсь борг вдячности, — сказалося крізь шарф.

— Що? Ні!

Проте він добре знав, про кого йдеться.

Може, це Крига, а може…

— Ви мене впізнали одразу. Тобто, впізнали його. Я не просив про допомогу, не просив про жодне заступництво в доктора Вольфке.

Він хрипко розсміявся.

— У мене добре серце!

— Ви багато думали про Ізмаеля. — Під’їхала кліть підойми. Пан Щекєльніков смикнув двері, одні, другі. Увійшлося у мороз; залізяки торохкотіли на кожному кроці. Голландець увійшов, зачинив кліть, перекинув стрілку. Рушили. — Я навчився… — Підвищилося голос понад ритмічне деренчання. — Це два боки однієї медалі: сором і зневага, вдячність і ненависть. — Відвелося погляд на панораму промислового міста, що переливалася у темних барвах. — Ці течії несуть нас через межі добра й зла: найбільш піднесені наміри породжують брудну підлість, найчорніші бажання штовхають до актів янгольського милосердя.

— Будете засуджувати мораль, це тепер дуже модно в Європі, у Літі.

— Мораль належить до міжлюдської мови, побудованої на словах, учинках, рухах матерії; тимчасом наші найглибші почуття й мотиви нам самим буває годі описати.

Підойма вдарилася об поверхню. Щекєльніков знову вийшов першим. Ішлося до станції Мармеладница стежкою із нерівно укладених дощок. Стежка була така вузька, що на ній уміщалися пліч-о-пліч тільки два перехожі; коли хтось виринав із імли навпроти, доводилося зупинятися або відходити праворуч. Перон Мармеладницы, звичайно ж, годі було побачити, — мусило орієнтуватися за Дзиґарними Вежами. Не зналося топографії Зимного Ніколаєвська аж так добре. Мені роззирнулося по небу. Світилося у вежі Тіссена, працювали також люди Побєдоносцева із Нагляду в Вежі Полуденної Години.

Сповільнилося, щоб не залишити голландця позаду.

— Ви казали, що з ним важко було ужитися, що всі його ненавиділи, — ви теж?

Інженер щось довго жував за шарфом, під чорнобарвними окулярами.

— Ви надто легко судите про такі речі!

— Бо я навчився розрізняти правду слів від правди реальности, про яку вони оповідають. — Ідучи, пошукалося під шубою цигарницю; вона була порожня. — Те, що ми кажемо, те, що можна висказати, є певним знаком істини, але ніколи не буває істиною.

— Ніколи?

— Ніколи.

Інженер випускав крізь шарф хмари густої тьмітляної пари.

— Я вмираю.

— …

— Рак мене з’їдає, пане Бенедикте. Кажуть, що під Кригою такі хвороби затримуються. Але й ніхто ніколи не вилікував тут недуги, набутої раніше. Я думав поїхати до того санаторію на півночі… Може, й поїду. Я не кажу про це, щоб ви мене шкодували. Я хочу, щоб ви побачили речі в тій самій скалі, що і я. Ми вимірюємо життя мірилом найважчих трагедій, які нам судилися долею. Безтурботні діти, для яких найбільший клопіт — це зламана іграшка, — тож не дивно, що вони плачуть над розлитим супчиком: супчик — це майже половина розваги. Проте, коли людина відчуває у нутрощах пазур Смерти — скількома грошовими клопотами виміряти Смерть? Якими поразками амбіцій? Скількома неприємностями на роботі? Скількома невдалими коханнями виміряти це одне втрачене власне життя? Усе це банальності, банальності, банальності, jongeheer.

Сілося у директорський вагон. Іртейм, позіхнувши — аж йому шарф з бороди з’їхав, — відкинувся на лавці навпроти. Дивлячись крізь брудну шибу, він натоптував люльку.

— Шкодуєш за минулим часом, шкодуєш за невчиненим, це так. — Він закурив. — За втратою приятеля.

— Приятеля? Але ж ви його зовсім не знали!

— Я не кажу, що знав. Зустріти на світі приятеля, пане Бенедикте, важче, ніж знайти добру дружину.

— Але ж ви його навіть недолюблювали! Якщо я добре розумію ваші слова, — ким для вас є Ізмаель — Ізмаель, до якого відчувається інстинктивну нехіть, який відштовхує, як погано повернутий магнет. І зовсім не приятель!

Інші пасажири озирнулися на це, суворо поглянув з-над ґазети пейсатий єврей, насупив брови чиновник у мундирі. Mijnheer Іртейм приклав до губ покалічений палець.

Локомотив засвистів відправлення.

— Чи вам ніколи не трапилася людина, яку ненавидиш з першого погляду? — спитав тихо голландець. — Вона вам нічого лихого не вдіяла, ви ще не встигли уразити один одного ні словом, ні вчинком, але вже, ви вже впевнені, що будете гризтися, мов скажені пси, з будь-якого приводу.

— Мгм, справді, буває…

— Він ваш ворог, іще перш ніж трапиться будь-який вияв ворожости. Ба, був вашим ворогом іще до того, як ви вперше побачилися, уперше почули один про одного. Й це аж ніяк не ворожість до переконань, поглядів, національности, релігії, — а власне до особи, тільки до особи. Тямите? — Він випустив тютюновий дим. — Це передує вчинкам, передує доконаним речам. Кожна людина має сотні найлютіших ворогів, яких ніколи не спіткала, і які ніколи про неї нічого не довідаються. У кожної людини є сотні приятелів, із життям яких доля ніколи не схрестить їхнього життя. Те, що ми їх іноді зустрічаємо, що випадковість, — як у тій серії підкидання монети, хоч і кидає нас близько один до одного, але це окрема річ. Відтак ми можемо вчинити й так, і сяк, познайомитися або відвернутися, заприязнитися або відштовхнути, — але це жодною мірою не змінить того факту, що людина зустріла приятеля. Навіть якщо вона слова доброго про нього не сказала. Навіть якщо видала його в руки катів.

… Ви спитаєте,