Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Повернувся Поченґло. Підхопилося й упіймалося його ще наодинці, біля стіни, між акварелями.
— Якось не було нагоди, — почалося здавленим голосом і з очима, втупленими в акварельну панораму Байкалу, — а я ж бо давно мав би це робити: я хочу перепросити вас за мою поведінку тієї ночі в Транссибірському експресі. — Й тільки сказавши це, змоглося повернутися поглядом до пана Порфірія.
Він якось дивно глянув з-під тих своїх, мов у кречета, надбрівних дуг, відблиски світіні промайнули в його блакитних очах. Якщо приховалося сором, то не під маскою байдужости, — Поченґло, напевно, зараз міркує, звідки цей гнів, чому похмурий, ворожий вираз на обличчі в Бенедикта Ґерославського.
— Так?
— Прошу вибачити мені. Я хочу, щоб між нами не було жодної обрáзи.
— Я обрáзи не маю, — сказав він обережно.
— Я не хочу жодної обрáзи, бо мушу просити вас про іншу, для мене важливу річ. Ви буваєте в панни Єлени Муклянович.
— Ах!
— Про що ви тоді мене питали, ви пам’ятаєте, сердечні питання тощо. — Спробувалося розплутати на обличчі мімічні вузли, проте, мабуть, безуспішно. Принаймні витрималося погляд Поченґли не кліпаючи. — Чи… чи… чи дасте ви мені слово чести, що… стосовно панни Муклянович… що ви думаєте про неї… що ваші наміри — тільки найсерйозніші?
Він завагався.
— А якщо дам?
— Тоді я благословлю вас. Але якщо ні, або якщо тут замерзне брехня…
— То чому ж ви сам не… Ну так, Le Fils du Gel, c’est très fâcheux. Ви збираєтеся чекати? Скільки? Вона виїде, а ви…
— То як воно буде?
Він приклав стиснутий кулак до серця.
Кивнулося головою.
— Це диявольський пакт, — сказав він за мить. — Не те, що пакт щодо жінки, хоча… два чоловіки й жінка, в це завжди дідько мішається. Але ви добре знаєте, що я нічого більше не прагну, ніж Відлиги й змін, визволення Сибіру. А після Відлиги — після Відлиги настане новий світ і будуть нові істини. Отож ви укладаєте пакт про жінку — й уже знаєте, в чому не будете переконувати батька. Чи це доречно — продати Історію за жіночий шарм?
— Ви надто довго живете в Краї Лютих. У Літі ми також знаємо, що таке честь.
Він знову здивовано поглянув.
— Ви мене, однак, дивуєте, пане Ґерославський. Є у цьому якесь божевілля, себто таємниця. — Під суворим поглядом він утримався від сміху, яким намірявся розрядити ситуацію. — То ви про це хотіли поговорити зі мною у Варшавському?
— Ні.
Пробило полудень.
Пробило полудень — і враз усі підвелися з-за столиків, шеф зали разом із паном Мишлівським стали в подвійних дверях віддалік, обер-кельнер натиснув клямку й уклонився до пояса. За дверима завирувала червона завіса, він встромив у неї руку й відхилив матеріал, вказуючи шлях. Гості наближалися по черзі, обмінювалися кількома словами з Мишлівським і зникали між карміновими складками. Пішли брати Ґаврони, пішов пан Поченґло, пішов пан Веліцький. Зауважилося редактора Вульку-Вулькевича, який проходив крізь двері після короткої балачки з доктором права. Незабаром, окрім купця Ґорубського й графомана Левери, в залі не залишилося нікого. Облизалося губи, провелося рукою по щетині, якою заростав череп (тепер поколювало шкіру на голові), й підійшлося рішучим кроком. — Так? — Пан Мишлівський підбадьорливо посміхнувся. — Бенедикт Ґерославський. — Бенедикт Ґерославський, — повторив він, ніби мусив почути ім’я із власних уст. Чи слід сказати що-небудь іще? Чи першого разу тут слід пройти випробування? За якими критеріями Мишлівський відокремлює тих, хто входить, від тих, кому увійти зась? Зобов’язує ритуал; зобов’язує традиція. Але пан Войслав не дав жодних інструкцій! «Представтеся йому ґречно й дивіться, чи подасть він руку». Тим часом чоловік у дверях стояв мовчки, не роблячи цього жесту, цілком виразно чогось чекаючи. Вклонитися йому ще раз? Стрелити підборами? Простягнути правицю? Відізватися — конче. Але що сказати? Що булося приведеним Войславом Веліцьким? Що є ся сином Батька Мороза? Сказати, що не знається, що сказати? Може, просто слід запитати. Веліцький мав би попередити! Стоялося, наче кам’яна статуя, дивлячись із не надто приязною затятістю просто себе, мабуть навіть затамувавши подих, і тільки теслектричний потік, струмінь пекучої мінус-тьмідини рухався під поверхнею тіла, жилами й нервами. Тлік-тляк, тлік-тляк, цокав, потішаючись, годинник. Шеф зали вдавав, що не дивився на сцену перед ним, напівобернувшись із рукою у червоній драперії. З кожною секундою зростав примус — ота внутрішня сила, яка, прецінь, ззовні до людини приходить і не має з людиною нічого спільного, — безособовий примус, який напружує м’язи обличчя, роззявляє по-собачьему уста, палить вогні під шкірою. Зараз усміхнеться винувато, зараз сором здолає. Стоялося, як статуя. Пан Мишлівський підняв відкриту долоню. І ледве за хвилю зреаґувалося, беручи й потискаючи її навально. Обер-кельнер запросив жестом. Увійшлося у м’яку червінь.
За нею були вузькі ґвинтові сходи, що вели на верхній поверх, а нагорі другі двері, відчинені настіж, і тільки за ними — обширна клубна зала, приблизно рівна розміром залі каварні унизу. Центральне місце в ній посідав стіл, поставлений у формі літери Т, за яким сиділи гості-члени клубу. Посередині поперечної частини столу, на тлі вікон, що виходили на вулицю Головну, сидів старий, спотворений численними обмороженнями, з трубкою, прикладеною до вуха, — мабуть пан Цвайґрос. Зауважилося там також панів Поченґла, Ґживачевського й Собєщанського. Кільканадцять осіб зайняли місця у кріслах, на отоманках і лавах, розташованих уздовж стін, між горщиками з азаліями, араукаріями й рододендронами. Живі кімнатні рослини — це в Місті Криги чимала розкіш. Сілося під білою квіткою, поруч із Вулькою-Вулькевичем. Хотілося йому одразу ж поставити запитання, але літній редактор, віднявши перо від сторінок записника, торкнувся ним губ, звелівши мовчати. Далебі, ніхто нічого не казав, чувся посвист крижаної віхоли з-за вікон і розбавлене імлою відлуння бубнів. Поглянулося на стіну над головою — там висів портрет чоловіка у вбранні сімнадцятого або вісімнадцятого століття. Узагалі, зала була прикрашена безліччю картин: і портретами, й зображеннями сибірської
