Українська література » Фантастика » Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Читаємо онлайн Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
повернувшись назад до паруючого чая. — Раджу не підходити.

— А що, кусається?

— Коли прочитає щось добре, але не його. — Він розсміявся у вуса. — А вже нізащо в світі не згадуйте в присутності Левери про Вацлава Сєрошевского, ані жодних його творів. Левера йому до кінця життя не подарує. Подумайте лише, він замислив стати бардом Нового Сибіру, але що б він не заходився писати, завжди на півроку швидше це зробить Сєрошевский.

За два столики далі цідив каву кремезний бородань у прикрашеній барвистою вишивкою хрестиком рубашке. Такий собі Ґорубський, єдиний тут росіянин. А під дзиґарем за ним сидів доктор права Зенон Мишлівський, секретар пана Цвайґроса.

— Він стоятиме біля дверей і вітатиметься з усіма, — продовжив пан Войслав упівголоса. — Представтеся йому ґречно й дивіться, чи подасть він руку: якщо подасть, це добре, увійдіть. Сядьте тоді десь під стіною і там сидіть і слухайте, поки ми не вдаримо по руках. Потім можете говорити про посаду.

Потерлося ребро лівої руки, де ще поколювало під шкірою.

— Я сподівався, що ви мене комусь порекомендуєте, — може, комусь від Круппа.

— Ой, та я ж саме це й роблю! Коли ви сюди увійдете — то вже кращої рекомендації не треба, питайте й прохайте сміливо. — Він грубо відкашлявся. — Було б пристойно, якби я сам вам…

— Але ж! Дійсно!

— Ні, ні, я маю у фірмі тузінь вакансій, на яких міг би вас випробувати. Але, бачите, такі часи, якби не Пілсудський, хто знає, — але тепер я мусив звільнити людей від роботи на кілька тижнів. Отож…

— Ви мене бентежите, пане Войславе.

— Ні, ні, ні, — він змахнув хусточкою, заклопотано посміхаючись. Сьорбнувши чая, поглянув на годинник. — Половина на дванадцяту, будуть сходитися.

І справді, відвідувачів поволі більшало: заходив один, другий, третій. Усі тут зналися; спершу гості переходили від столика до столика, обмінюючись привітаннями, згодом знаходили собі місце й клацали пальцями до кельнера.

Ненадовго заскочив торговець хутрами Козєльцов, шукаючи когось. Побачивши Ґорубського, він, однак, почервонів увесь на обличчі й почав труситися, мов у пропасниці; спираючись обома руками на свій посріблений ціпок, він випльовував театральним шепотом брутальні обрáзи.

— Що з ним? — спиталося.

— Козєльцов і Ґорубський були кумами сердечними, разом тримали здорову частину торгівлі державними хутрами.

— Державними?

— Значит, из ясака. Але Козєльцову впала в око дочка Фелікса Ґнєвайли, закохався, бідачисько, до смерти. Вітаю, вітаю, пане Порфірію!

До столика підсів Порфірій Поченґло.

— Коли це діялося, — продовжував пан Веліцький, — сива давнина — в тисяча дев’ятсот сьомому, мабуть.

— А що, отой Ґорубський теж до неї смалив халяви?

— Ні, ні. Просто пан Фелікс Ґнєвайло був шляхтичем гордовитим і не збирався видавати дочь за цезаропапіста. Ну й Козєльцов перекинувся на римський обряд. Бо, бачите, це було після указа про віротерпимість Ніколая Алєксандровіча, тож акурат він мав право вчинити конверсію; Столипін незабаром знову замкнув релігії. Але — трапилося, Козєльцов став римо-католиком, одружився з полькою, і сам заходився хутко полячитися. Ґорубського мало грець не ухопив. Він намагався умовляти його й так і сяк, приводив йому попів, дияконів учених, ба навіть до дочки Ґнєвайла викликати в кума огиду намагався, — усе марно. Вони жорстоко посварилися. Що більше Козєльцов був католицьким, то більше Ґорубський — православним. Що більше Козєльцов польським, то більше Ґорубський — російським. І так із усім. Козєльцов скуповує велику рогату худобу, то Ґорубський акурат продає велику рогату худобу, навіть якщо собі в збиток. Козєльцов — розтальник, то Ґорубський — незламний заморозник. Згодом би, певно, якось зійшлися і помирилися, але тим часом настала Крига й — замерзло.

Пан Поченґло кивав головою, підтакуючи. Всі вже спостерігали за скандалом, який красиво розпалювався між Козєльцовим і Ґорубським.

— Мої ґрунти, рік тому обіцяні! — булькотів Козєльцов польською, дещо розтягуючи слова.

— По-русски уже не говоришь? — заглузував на це Ґорубський, навіть не підвівшись від кави.

— А щоб тобі бодай який прибуток з того вийшов!

— Нехай тебе голова не болить за мій прибуток, мої гроші.

— Реакція клята, ви всі собаки на сіні, самі не зароблять, й іншим не дадуть!

— А йди, йди, роби що завгодно, — але не за мого життя на цьому світі! Ані дітей моїх! Візьміть і заткніться на якомусь хуторе посеред тайги, як ті скопці чи інші кривовіри, на відлюдді, де нікого своїм неподобством не обурите, й ріжтеся там, партеся зі свинями, топіть у печах рублями й іконами, — чи що там тепер найпалкіші поступовці світу планують.

Козєльцов був уже червоний, як китайський лампіон: здавалося, що підголена по-сарматському чуприна справді димить потьмітом.

— Ви, пане, хуй, рило й пропаґанда!

— Пане? Пане? — реготав Ґорубський. — Тепер уже наді мною панувати будеш?

Товариство за столиком уже насилу стримувало сміх.

— Може, нехай хтось їх заспокоїть, — сказалося. — Зараз вони один на одного кинуться з кулаками.

— Та де там, це все тільки балачки.

— Щось від них занадто політикою відгонить.

— Козєльцов замерз великим демократом, — мугикнув Ян Ґаврон, поклав під язик цукор, ковтнув чаю і враз змінив тему. — Щось ви говорили про труби, — це може бути правда. Тунґусская Хладо-Железопромышленная Компания продала в силу петербурзького контракту чотириста тисяч пудів крижліза із високим умістом вуглецю. Але це завжди торги з міськими думами, чи хто там акурат контролює публічні закупівлі, — доводиться густо підмащувати, стелитися перед чиновниками. Хіба що без указу почнуть одні й другі домовласники або водогінні товариства проводити заміну. Мґм. Варшавські труби — з чого ви це висновуєте?

— Бо гідравліка в стінах лускає і вода замерзає у кранах.

Пан Поченґло пересунув самовар і нахилився над столом.

— Вибачте за вчора, пане Бенедикте, інтереси. Про що ви хотіли…

Скривилося.

— Не тут, не тепер.

Гримнуло. Це луснула молочно-біла шиба в дверях, якими розлючено грюкнув, вибігаючи, Козєльцов. Ґорубський тільки ширше розсівся на ампірній софі й гукнув ще горілки.

— Навіщо він узагалі сюди прийшов?

— Певно, саме для цього.

Пожувалося шоколадну ґалету.

— Часто такі історії трапляються?

— Які?

— Спольщених росіян.

Поченґло відкрив свою срібну цигарницю, оздоблену гербом міста тигра й соболя, почастував усіх довкола, закурив; теж закурилося.

— Пан Бенедикт, як уродженець Конґресового Царства, тільки одну рацію між поляками й росіянами бачить. —

Відгуки про книгу Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: