Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Вибачте?

— Я вас снила на цвинтарі. — Вона зітхнула, потрусила головою, затиснула губи. — Почекайте, я відпрошуся у клерка.

Вона з’явилася через кілька хвилин, уже в пальті із дещо вицвілим видряним коміром, у хутряному круглому капелюшку.

Жінка хутко збігла сходами, натягуючи рукавички.

— Не стійте так, шановний, знову почнуться пересуди.

— Це погано?

Нарочито узялося її попід руку.

Вона раптом розсміялася, оголивши зуби, майже всі ще білі й рівні.

— Та будь ласка! — Вона нахилила голову, підставивши пухку щоку. — Дівка обцілована, щастя від самого ранку.

На вулиці сáме вона повела, одразу повернувши на Головну й до видимих крізь імлу будівель Географічного Товариства й Митниці, звідки щойно приїхалося.

— Ви — пан Бенедикт? — упевнилася вона, вийнявши із торбинки мороскляні окуляри й настромивши їх на носа. Вона зупинилася, щоб натерти обличчя якоюсь маззю, а відтак огорнула білим шарфом, оздобленим численними довгими френзелями, що спливали по пальті бодай до пояса.

— Він вам казав?

— Він казав, що має дітей. Як ви про мене довідалися?

Сказалося.

— Але чому ви здивовані? — спиталося. — Адже він міг урешті-решт писати додому.

— Про мене? — Присягнулося б, що вона під шарфом знову посміхнулася.

Поганий ранковий гумор хутко повернувся.

— Ви знаєте, що моя мати померла лише рік тому, рік і три місяці.

— І ви думаєте, що вона знала?

— Ні. Він не писав.

— Тож, напевно, вона померла не через мене. Для мене вона не існувала.

— Для батька, мабуть, також не існувала.

— Ах! І ви тепер приїхали, щоби — що? Кинути все це йому в обличчя? А тут іще таке неподобство! Пфі!

— Ви погоджуєтеся, що знали, що він був одружений.

Вона мовчала досить довго. Змінила ритм дихання, і коли вже відгукнулася, то змінила й тон.

— Так ми, шановний, не розмовлятимемо. — Жінка не висмикнула руку, але відчулося, що думала, чи не вчинити так; нарешті вона відпустила руку вільно. — Ви не засоромите мене жодним моїм щирим почуттям. Я кохала Філіпа. Кохаю. Кохала.

Убралося мороскляні окуляри.

— Вибачте.

— Але за що? Ви соромитеся за мене!

Дивилося у білобарвну імлу.

— Як ви познайомилися?

— Він — сильна людина. Вам же це якнайкраще відомо. Я ніколи не знала нікого сильнішого. Мій батько, який чверть століття керував Горным Управлением на Амурі, каже, що силу людини можна пізнати завдяки нещастям, які на неї спадають. Хто гнучкий, тонкий і лагідний, той без проблем скоряється течії і вітрові й вписується у будь-які обставини; а хто твердий, той чинить опір, і що міцніше на своєму наполягає, то важче життя проти нього пре. Врешті він відчуває, немов увесь світ на нього тисне зі самої лише злостивости: зламайся, зламайся, зламайся! Все інше пригнулося, розмилося, піддалося, — а тут одна колючка стирчить й у бік коле. Тож увесь тягар світу падає на цю колючку: зламати, вирвати, знищити. Є такі люди-колючки, — ви знаєте про це, пане Бенедикте? Що вони колючі. Завжди усіх колють. Подібними сильними характерами можна щиро захоплюватися і щиро їх кохати, але з ними неможливо жити.

— Ви розійшлися.

— Так. — Шарф її обличчя посивів від тьмітлистого дихання. — Але — як ми познайомилися! Ми познайомилися таким чином, що він відлупцював мого кузена, а потім приніс його до нас додому, щоб його перев’язати.

— Вірю. — Закашлялося: мороз входив у горло, ріс у грудях. Піднеслося хутряний комір, ховаючи в ньому рота й носа. — Він мешкав тоді у Вуцбів, так? Коли ви останній раз чули про нього?

— Він пішов напровесні тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого. Згодом — якісь плітки, чутки. Якось до нас заходили люди з охранки, вони теж допитувалися, чи не мала я від нього вісток.

— Він не писав.

— Ні. — Вона хрипко засміялася. — Не писав.

— Він сказав вам, чому, кгр, чому він це зробив?

Вийшлося на вулицю Головну й повернулося на схід, залишивши Базар, Митницю і Географічне Товариство й твердиню генерал-губернатора позаду.

Дивне почуття росло в людині, у міру того, як вона прогулювалася вулицями Міста Криги: що вона прогулюється на самоті. Що нікого більше на цих вулицях немає; навіть якщо хтось пішки з дому вийшов, одразу ж його ковтала імла. Інших перехожих бачилося украй рідко, себто тоді, коли майже на них наштовхнешся, оминаючи в останній момент. Звуки їхніх кроків, їхні голоси, шум вуличного руху — все загрузало в цій вологій ваті. Споряджені лампами сани минали, брязкаючи дзвіночками ліворуч, у річці синьобарвних випарів. Небо мало барву неба, позаяк насправді мало кольору Чорного Сяйва, проте на мороскло воно пролилося назад, як жовток розбитого яйця, хлюпнутий назад у шкаралупу.

— Той побитий кузен, — сказала вона, — працює у Зимному Ніколаєвську на студницях, має камрадів-зимовиків, глибоко віруючу братію. Від них я і чую ці плітки. Батько Мороз — порятунок або знищення світу, Посол Підземелля.

— Ви в це не вірите.

— Він ніколи не розповідав мені багато про минуле, але ж я знаю, що вирок він отримав за політичні справи, за збройні напади. Так?

— Ну, а як це стосується до…

— Бо я довго вважала, що йому це вже минулося, у кожному разі відхворів, вимучив це із себе, постатечнішав, — сімейна людина, котра любить свою родину, позбувається утопічних амбіцій, вони — привілей молодости. Але потім я зміркувала…

— Колючка.

— Навесні того року, одразу після сенсації довкола Німого Повітроплавця, коли Філіп перестав повертатися вночі з роботи й щойно тільки від кузена через його знайомих із «Руд Горчинського» я вивідала, що якісь люди після настання темряви його там, у Ніколаєвську, відвідують, що нібито Юзеф Пілсудський зі своїми Сибірськими Стрільцями через Ніколаєвськ їхав, і тоді…

— Зачекайте! — Стиснулося пані Леокадію за лікоть. — Мій батько працював у «Рудах Горчинського»?

Вона повернула голову, подивилося крізь мороскло в мороскло, барви цілком розбовталися ув очах.

— То ви не знали? — вжахнулася вона здивовано. — Філіп — освічений геолог! І чим він тут мав займатися? Його взяли, ще й руку поцілували, Горчинський навіть про дипломи не питав.

— Тоді чому він так довго в чоботарів у холодній норі мешкав?

— А про це я спитаю його рідного сина: чому Філіп Ґерославський такий, яким є? Може, син мені швидше на