Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

ми працюємо в єврея на кухні в холодному завошивленому заїзді на краю світу, посеред крижаної пустелі, — бо так нам через тупість жіночу побачилося? — Раптом вона розплакалася. — Уже б нам хіба померти від голоду, замерзнути десь по підвалах довелося! Боже мій! Які люди підлі! Вуйко Стефан, який нам після батька майстерню відібрав і на брук викинув, — а мати, а матері, а матері… — Їй перехопило подих. — Ви не зрозумієте, що можна розхворітися від самої лише нужди, що можна від злиднів розум втратити. Матір тепер інша жінка. Ви думаєте, що людина боїться чогось, когось — того, отого, тамтого. Але вона вже боїться взагалі усього, ви бачили, вона вже тільки в утомі й болю знаходить утіху, й у молитві за це страждання; вона тоді щаслива, коли після дня вбивчої роботи може запропонувати Богові увечері страждання і нещастя свої, тоді слабка усмішка на її обличчі — Ісусе Христе! Я не можу! Не можу!

— Тссс, ну вже, заспокойтеся, панно. — Іноді вистачить звуків рідної мови на чужині — й уже греблі рве.

Вона втерла очі рукавом.

— Ваш батько добра людина, я це хотіла сказати, ваш батько учив мене читати й писати, книжки мені давав, сідав уночі біля мого ліжка й розказував про історію Польщі… Ваш батько — те, що я не замерзла такою, як мати, — все завдяки панові Філіпу. Тож, якби я могла чимось…

— Він мешкав у вас.

— Так.

— Коли він виселився?

— Вже в тисяча дев’ятсот вісімнадцятому. Це загалом тривало менше ніж рік, так. — Вона шморгнула. — Мені його потім дуже бракувало, я набридала батькам: а коли вуйко Філіп повернеться, а куди він виїхав…

— І куди він виїхав?

— Я не знаю, чи, бува, на сорочиська не їздив. Тато щось згадував… Пан Філіп, мабуть, працював у якісь крижаній спілці…

— Так?

— Я не знаю, може щось наплутала.

— Він платив вам за куток?

— Либонь, так. Він виходив на цілі дні, повертався пізно — я знаю, бо чекала його. Щоб він мені казку розповів, — о, за такі казки, як він розповідав, — пане Бенедикте, я вам заздрю за ті сказки. Потім він виїжджав на щораз довше — на день, два, на тиждень.

— Гості заходили?

— Ну, так, так, але я не пам’ятаю, — якісь панове… не знаю.

— А як він з’їхав…

— То вже його жінка вам розкаже.

— Прошу?

— Ну, він же до неї, мабуть, переселився, так? Одружився? Пане Ґерославський?

— Ви знаєте її прізвище?

— Ах! — вона притулила ручку до уст, схованих за шаллю. — Я бачила їх, бувало, в церкві або на вулиці. Статна женщина, жива, реготуха; довга пшенична коса, шкіра — сонячне ластовиння… І — зараз! Зараз! — Вона працює у тому Будинку Моди в Раппапорта, навпроти Нового Театру! Минулого місяця, коли мене Мацек, — бо, бачте, я заручена з паном Мацеєм Лішкою, я не збираюся тут життя змарнувати, в цій вологій халупі, проклятій, — вона копнула в стінку, — як мамуня, замучити себе злиднями до смерти, довести себе бідністю до глупоти — ні! Хоч би я… хоч би я… не знаю, що — я не мо-о-ожу!

— Тссс, тссс, — обійнялося Лівушку, міцно пригорнулося, а вона втулила голову в хутро, тремтячи.

— Такі чудові казки, — схлипнула вона й підняла темні заплакані оченята. Чудово зналося, завдяки чому цей потік спогадів і що тепер панна бачить… кого… чиє обличчя.

— Господар до вас добре ставиться? — спиталося, поцілувавши її по-батьківськи у чоло.

— Господар — це господар, — вона знизала плечима, вже випростовуючись і знову ловлячи дихання.

Вишукалося у пуляресі два червінці, й ще один, і ще рубликів пару — втиснулося їх девушке в кулачок.

— Прошу. Їдьте звідси, заберіть матір. Наречений вам допоможе, правда ж? Не чекайте, не можна чекати, людина звикає.

Вона прудко сховала деньги під хустку.

— Дякую, дякую, вельможний пане.

— Не дякуйте, це свого роду плата.

Вона схопила за руку, не вбралося рукавиць, вона схопила за голу долоню, притиснула її до губ під вологою тканиною, розвернулася й утекла.

— Обманула вона вас, — рикнув Чинґіз. — Кожному так, певно, слёзы ллє, добрий інтерес на тому робить.

— Ви знаєте, що це не так, — сказалося, задумливо визираючи з-під навісу на завірюху над замерзлим Байкалом. — Ідеться про те, пане Щекєльніков, щоб дати милостиню і могти поглянути обдарованому в очі. Тямите?

Була під час завії коротка мить, коли розійшлися у боки білі завіси, опала вуаль паморозі й показався чистий виднокіл під полуденним Сонцем і Чорним Сяйвом. Зблиснув тоді на північному заході — на лінії крижаної гладіні, на тлі схилів і скель Іжимея і Хобоя, під обрисом Приморських гір — гострий, блискучий, прегарний діамант: великий ольхонський бурульник.

Нікола Тесла з’явився, як і домовилися, о шостій вечора; шостій, бо чверть по шостій відходив потяг до Іркутська. Байкал о цій порі був іще білішим, — можливо, щось затьмарило Чёрное Сияние, відтяло потоки тьмітла, й тому білість засяяла жвавіше, електрично заіскрилися сніг і лід, і морозяний пил, який насувався рівниною поземними хвилями. Надягнулося мороскляні окуляри — не проти Сяйва, а для захисту від арктичної сліпоти. Сани Тесли тільки зупинилися на мить перед заїздом Еліяша Лєткіх, хутко сілося. Схований під важким капюшоном извозчик цвьохнув батогом. Озирнулося ще з-над спинки. Кривобока дерев’яна конструкція — будинок, позбавлений фундаментів, покладений на вугілля, — здавалося, тремтить і гойдається, наче п’яниця на вітрі; якби не шум вітру, почулося би скрипіння і стогін гнутих дощок. У перекошеному віконці під кривим піддашшям кривого даху майнула бліда пляма — жіноче обличчя — удови Вуцби? Дочки Вуцби? Вихор знову закрутився — і заїзд Лєткіх перехилився на інший бік.

У потязі Тесла одразу ж вийняв записник й олівець.

— Ви довідалися, пане докторе, щось корисне?

— Цікаве — о, напевно. Вони досі не пробилися до води!

Окремо від табору інженерів Сибирьхожета на острові Ольхон стояв табір натуралістів Дибовського-Байкальського, які вивчали не бурульник, а самé озеро. Настільки всеосяжне й триваюче багато років його заледеніння загрожувало цілковитим винищенням унікальної байкальської фауни — вже безповоротно загинули байкальські тюлені, може виживуть тільки ракоподібні й глибоководні риби. Сам старий Дибовський їздив до генерал-губернатора Шульца із