Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Великих зусиль вимагало видобути від неї щось більше, ніж просто підтвердження чи заперечення згаданого в запитанні факту. Гадалося, що вже сама лише польська мова зробить її довірливішою і балакучішою; але ні. Стягнулося шапку й сиділося перед нею у розстебнутій шубі; жінка не підносила очей, але ж мусила бачити, з ким розмовляє, — утім не помітилося у ній найменших ознак упізнання. Тож зізналося їй відверто: кревний, що прибув із вітчизни, шукає засланця, допоможіть, добра жінко. Й ще сягнулося по бумажник, кинулося на стільницю рубль, і ще рубль. Проте Вуцба була рідкісною тетерею: вона ще більше від того насторожилася, затиснулася, замкнулася у собі й сиділа так перестрашена на краєчку лави, наче її исправник допитував із нагоди якоїсь антицарської змови, а не людина, котра платить живі гроші, розпитує про тривіальні спогади. Аж їй піт на чоло під білим очіпком виступив, аж їй тьмідина на зморшкуватому обличчі набрякла й попід очі натекла, тож вона здавалася ще більше хворою, втомленою і нещасною жінкою. Що відбувається! Може, їй єврей Лєткіх страху нагнав! Може, капосний зиз Щекєльніковa її бентежить, — відіслалося Чинґіза від столу. А Вуцба, як Вуцба, простогне півслова й знову камінь. Питалося щоразу голосніше, повторюючись і стукаючи кулаком об стіл. Чи її чоловік-небіжчик мав у тисяча дев’ятсот сімнадцятому й вісімнадцятому чоботарську майстерню на Пепелище? Чи тоді мешкав у них мужчина на прізвище Ґерославський? А докладніше — відколи й доки? Чим він займався? Що казав? Чи платив Генрикові? Звідки брав деньги? Наскільки добре вони були знайомі? Куди він переселився? Виїхав? Куди? Коли? Чи відвідували його якісь гості? Які?
Якщо спитати її про щось, на що вона не може просто відповісти «так», киваючи покірно головою, то замовкає замислено із напіврозкритим ротом і не відповідає узагалі.
— Пан Ґерославський, — бурмотіла вона поволі, — якщо він так називався, бо я не знаю, не пам’ятаю, хіба мешкав хтось такий, так, так, якщо ви так кажете. Добре? Добре?
Ну ж розпач і безвихідь! Забулося уже, яким тупим і нетямущим може бути польське селянство, бо занадто довго жилося у місті, занадто багато оберталося серед собі подібних і міської голоти, — яка врешті-решт зовсім інша, ніж сільська голота, а вже особливо в Варшаві, де кожний вуличний спритник, у своєму кривоміщанському середовищі залишений, переважить уродженою і набутою метикуватістю п’ятьох повітових шляхтичів, а власника маєтку і його управителя візьме на закуску. А ця бабушка — чи їй тут хтось погрожує? Що слід їй чогось боятися? Потерпає вона від чогось?
— Але ви пам’ятаєте, чи ні?! — вже майже вилося. — Скажіть правду, бабо клята, я ж вам нічого не зроблю!
— Так, так, так, вибачте, пане.
Схопилося її і зупинилося посеред руху, бо вона вже на коліна кинутися хотіла, за ноги обіймати.
— Пам’ятаю, пам’ятаю, — повторювала вона, — все, як вам завгодно.
Прогналося її геть, перш ніж зло спалахне в людині, й справді вчиниться якусь кривду Богу духа винній жінці. Засапаним, червоним знялося шубу й жбурнулося до шапки. Причовгав нищечком єврей із ґлінтвейном і супом. Старий біля каміна очуняв і загукав горілки. Стерши слину із підборіддя, він продовжив перервану на сон або уві сні оповідь про потоплених у Байкалі священними вітрами рибалок, яким спів пісків провістив пекельне посмертне життя, і що тепер вони з’являються під поверхнею гладіні, щоб вийти поміж людей у світлі Місяця і Чорного Сяйва — а як, а так: у брилах геометричних, кутастих ув’язнені, рибалки й кожен нещасний сибірський потопельник, бо сплили вони усі Шляхами Мамутів до Священного Моря, себто озера Байкал, як увесь Сибір до нього спливає, але тільки одна Анґара з нього витікає, а власне не витікає, скована морозом до дна, й так ото з кожним місяцем більше й більше невоскреслих трупів клубочаться і з тріском крижаним навзаєм товчуться під білою гладью всекриги, щоразу тісніше їм у льоді, й щоразу міцніший натиск пре на них із глибин пітьми, із підземного світу, тож коли хто вийде тут надвір у рідкісну спокійну ніч і погляне вдало-невдало на широчінь замерзлого Байкалу, то, буває, почує і побачить лускання і раптовий гуркіт льодовикових мас, наче залп гармат під льодом, і, Господи помилуй, трупа в брилі молочній, напівпрозорій, вистреленого до зірок з-під льоду, як я був побачив, — казав дід до вогню.
Повернувся Щекєльніков.
— Вона підглядає за нами, — прошепотів він, по-змовницьки схилившись над мискою. — Підслуховує, стежить з-за дверей, крізь шпару.
Тільки подивилося похмуро.
— Увесь час, — цідив він із задоволенням, — і потім, як уже пішла.
— Хто?
— Мені піти знайти?
— Іди.
Він вихлептав рибну юшку, посидів ще якийсь час, закурив, подумал і пішов.
Копирсалося шпичкою у дірці від зуба. Питається про минуле — й дивується, коли з’ясовується, що минулого немає? А скажімо, баба скаже те чи се, — то що? Як це нібито допоможе накреслити майбутні батькові Шляхи? Чи не занадто багато сподівається від Криги? Палець пана Кожинського! Що позаяк можна тут створити істинність і знищити хибність, — як створилося єдиноістинного убивцю в експресі, — то так створиться істинного батька?..
Повернувся Щекєльніков.
— Ходімо.
— Що? Куди?
— Хапайте шубу й ходімо, поговоримо під стайнею, вона втекла ненадовго з очей єврея і матері.
— Що?
Квапливо вдягнувшись, попрямувалося за Чинґізом. Ненадовго вийшлося на мороз і сніг; одразу скрутилося під глибокий навіс у тіні вигину, між якоюсь невеликою добудовою і, мабуть, стайнею, на боці, протилежному колії; тут, у кутку, за сажнями дров стояла щільно загорнута в хустки й шалі молода дівчина-смуглянка, яка хухала тьмяно в долоні й покашлювала перлистим світінням.
— Ліва Генриківна Вуцба, — сказав Чинґіз, мало не посміхаючись. — Господин Вєнєдікт Філіповіч Ґерославський.
— Ви, панно, дочка Генрика Вуцби? Чоботаря із Пепелища?
— Так. Вельможний пан шукає свого батька, правда ж?
— Чи я завдаю вам цим клопоту? Наражаю на небезпеку? В цьому є якась таємниця? Що ви так ховаєтеся, а ваша мати…
— О, ні, — збентежилася вона. — Ви не розумієте…
— Чого?
— Мати… — Лівушка загорнулася у хустки й шалі ще щільніше, так, що тільки карі очка зблискували між тканинами; але й очка теж згасли, коли вона відвела погляд. — Ви думаєте, що