Завтра будуть коти - Бернард Вербер

— Це їхній король. Я охрестила його Камбісом, він мені вислизнув з лап в останній момент.

— Він намагається зібрати якомога більше пацюків. Тепер ці орди гризунів рухаються з околиць до столиці. Їх уже в сто разів більше, ніж нас.

— Скільки у нас залишається часу, як думаєш?

— Рухаємося вперед, там буде видно.

Він сказав «у сто разів більше, ніж нас»?

28. Піфагор

Дме сильний вітер, але наша процесія просувається вперед, незважаючи на шквал. Чорна ріка стає сірою, хвилі біжать, розбиваються об берег, а краплі час від часу долітають до нас.

Ми рухаємося, зчиняємо багато шуму, але нас справді багато, і ми озброєні, і ніхто не наважиться нас зупинити.

Ліворуч Ейфелева вежа відкидає снопи світла.

— Спочатку я думав, що нам треба розташуватися на вершині цієї металевої вежі, — каже Піфагор, — але, зважаючи на нашу чисельність, мені здалося, що нам складно буде там розміститися.

— До того ж, якщо пацюки на нас нападуть, ми не зможемо стрибнути з такої висоти, — кажу я.

Розмірковуючи над цим, думаю, що в мене ідеальне життя: кожен день приносить свою порцію несподіванок. Вмерла вже та, для якої завтра є лише іншим вчора. Вмерла вже та, яка знає, що після сніданку настане обід. Вмерла вже та, яка прагне лише відпочинку та безпечності.

Я зробила вибір і виставила своє тіло на випробування, заразом вдосконалюючи свій розум. Вишколений несподіванками і невдачами, він краще себе пізнав: тепер він знає, що хоче і що може, він — послідовний, і я вмію керувати ним як продовженням свого тіла. Піфагор мав рацію, моя душа обрала це життя, щоб перейти через випробування: випробування вчать і виховують мене. Моє життя не мусить бути легким чи досконалим, аби бути прекрасним. Те, як я його відчуваю, надає йому сенсу. Я не змагаюся ні з ким. У мене є моя власна унікальна і неповторна траєкторія. Я… Чорт, я стаю кішкою-філософом. Це шкідливий вплив Піфагора. Треба братися до невідкладних справ, поки не застрягла в екзистенційних питаннях.

Роззираюся довкола. Кілька щурів висуваються часом, спостерігають за нами, але не наважуються підійти. Поки що. Треба квапитись.

Нарешті Піфагор оголошує, що Лебединий острів уже видно.

I справді, попереду видніється наче зелений язик посеред річки. Ми виїжджаємо на міст Бір-Гакейм, звідки сходи спускаються просто до острова. Молодь формує ланцюг, щоб спорожнити вантажівки і перенести ящики з їжею, інструментами і зброєю.

Есмеральда витягується під лавкою. Щойно вона лягла, Анжело вмощується її ссати. Йому б тільки поїсти! Але у мене нема більше відчуття, що вона краде у мене сина. Хіба, народивши істоту, ви автоматично стаєте її одноосібним власником? Зважаючи на мої недавні пригоди, думаю, що почуття, яке породжує усі конфлікти — це бажання володіти. Володіти дружиною (супутником життя, другом), володіти територією, володіти нашою людською прислугою, володіти їжею, володіти своїми дітьми. Ніхто нікому не належить. Істоти не є речами. Зрештою, якщо Анжело має бажання мати двох матерів, то це його вибір. Мене це влаштовує, це дає мені змогу викроїти трохи часу для себе, щоб мене постійно не смикали, вимагаючи молока. Перший зиск із втрати бажання володіти: трохи перепочинку для моїх пипок.

Йду знайомитись із Лебединим островом. На східному березі височить скульптура вершника з піднятим мечем на баскому коні.

— Ця скульптура називається «Відродження Франції», — коментує Піфагор, наздоганяючи мене.

— На Лебединому острові вже колись воювали? — питаю.

— Ні, це штучний острів, створений 1820 року. Він занадто вузький, щоб хтось прагнув ним володіти. 900 метрів завдовжки і 11 метрів завширшки. Тут ніхто ніколи не жив. Він служить опорою для трьох мостів.

Ми прошкуємо довгою алеєю, що перетинає острів від краю до краю. На західному березі — ще одна статуя, ще величніша.

— Це зменшена копія статуї Свободи, що стоїть у Нью-Йорку, — каже Піфагор. — Оригінальна статуя — 46 метрів заввишки, а ця — приблизно одинадцять.

— І що воно таке?

— Це велетенська жінка. У правій руці вона тримає смолоскип свободи, що освітлює світ, а в лівій — скрижалі Закону, які служать правилами поведінки у групі.

— Це богиня?

— Ні, статуї споруджують не тільки на честь богинь. Це абстрактна жінка, яка символізує свободу людства. Отже, наш острів має чоловічу половину і жіночу.

Молодь навколо нас облаштовує табір. Наталі нервується. Вона починає активно клацати по клавіатурі свого смартфона (на щастя, оснащеного сонячною батареєю). Піфагор заплющує очі, і я розумію, що він пірнув у інтернет.

— Вона шукає будматеріали на будовах по сусідству, — шепоче він.

— Які матеріали?

— Облицювальний камінь, цемент, вантажівки-цистерни, лопати, граблі і особливо… вибухівку.

Потім моя служниця закриває смартфон, кличе кількох юнаків, пояснює їм щось, і вони біжать виконувати її завдання, мабуть, збиратимуть поблизу потрібний матеріал.

Усе, здається, стає на свої місця.

Коли тільки Патрісія змогла передати своїм одноплемінникам моє послання і мої вказівки. Зауважую шаманку в кутку. Вона їсть із заклопотаним виглядом. Жадібно, не спиняючись, поглинає харчі, наче наповнює тіло, щоб його заспокоїти. Тим часом людські діти починають споруджувати з ящиків захисні стінки. Далі дме сильний вітер, а хвилі темної ріки розбиваються об берег. Піфагор спостерігає за набережними, щоби не проґавити можливого нападу. Помічаю його занепокоєння.

— Розкажи мені далі історію про людей і котів, — кажу.

— Пробач, не маю бажання. Може, тепер ти розкажеш мені якусь історію. Наприклад, як тобі вдалося передати інформацію Патрісії?

— Я завжди знала, що всі живі істоти, які мають нервову систему, мають розум, і розум може виходити за межі своєї тілесної оболонки. Завжди інтуїтивно відчувала, що наш розум — наче повітря, чи радше хмарка, чи ще краще: хмарка, здатна крізь усе проходити і розширюватися до безмежності.

— Звідки в тебе таке уявлення?

— Зі сну. Уві сні я бачила свій розум як хмарку, яка розростається навколо мого черепа і стає все ширшою й ширшою. Тільки-но хмарка опинилася наді мною, я побачила себе згори. Побачила внизу кішку, якій доручено бути мною, але я насправді — щось більше. Мій розум значно більший, ніж тілесна оболонка.

Піфагор дивиться на мене інакше.

— Те, що ти розповідаєш, дивно, бо один з експериментів, які Софі здійснювала над тваринами, підтверджує те, що ти кажеш. Вона мені про це розповідала, а потім показувала. Цей експеримент здійснювали на особливій тварині — не на котові, а на хробакові. Хробак планарія. Він має голову, очі, рот, мозок і нервову систему. Софі мала багато таких і розмістила їх у лабіринтах, де в одних місцях