Завтра будуть коти - Бернард Вербер

Зненацька час зупиняється і все навколо мене завмирає.

Мій розум наче виходить за межі черепа, щоб глянути на ситуацію.

І знову Бастет — та, що внизу, тілесна оболонка мого розуму — опиняється в небезпеці: може, розумові краще її покинути?

27. На березі ріки

Хто я? Хіба я не кішка, що перебуває у смертельній небезпеці? Усвідомлення сили моєї думки веде до того, що я втікаю зі свого тіла, щоби розчинитися у Всесвіті. Чи це добре? Чи погано? Що більше я про це думаю, то більше розумію, що це було б помилкою. Якщо не буду більше «обмеженою», мій розум розум ризикує мати проблеми з функціонуванням в матеріальному світі.

Гризуни захоплюють територію, але вантажівка заповільнює хід, щоб напіврозвернутися, і задні дверцята відчиняються, коли опиняються на моїй висоті.

— Застрибуй! — кричить Піфагор.

Рука Наталі підхоплює мене, і дверцята клацають раніше, ніж найменший щур зміг би спробувати заскочити в кабіну.

Мій розум миттю повертається в тіло. Автівка набирає швидкість і відривається від переслідувачів.

— Дякую, що не покинули мене.

— Ти мені ще потрібна, і я думаю, що твоя служниця теж дуже розраховує на тебе.

Вона таки гладить мене і з ніжністю повторює моє ім’я. Я муркочу, навіть не зауважуючи.

Після усіх цих емоцій — таке щастя почуватися любленою, навіть коли не так, як треба, або не тими, ким треба.

Дивлюся на себе у відображення заднього дзеркала і знову відзначаю, що моя тілесна оболонка досить приваблива. Розумію, чому вони повернулися по мене. Я таки дуже гарна. Що сказав Піфагор? «Ти мені ще потрібна». Гадаю, Всесвіт має якісь плани на мене, і з кожним днем ці плани стають дедалі виразнішими. Деякі істоти є тут, щоб нагадати мені про це, якщо я забуду.

Наша колона складається з двадцяти машин, навантажених сотнею підлітків і спорядженням: наметами, зброєю та інструментами.

Ми не потикаємось на об’їзну дорогу і прямуємо вздовж набережних Сени. Попереду всюдихід, на бампері якого височіє масивна металева штукенція трикутної форми (Піфагор потім скаже, що то — леміш плуга): вона розчищає дорогу, згрібаючи машини і каміння та скидаючи їх у чорну воду ріки.

Мені не подобається, що ми замикаємо процесію. Я завжди боялася, що в разі якихось проблем ті, що попереду, будуть їхати вперед, не помітивши, що мене вже нема. Наш водій, здається, переймається тим самим, бо обганяє всю вервечку, щоби прилаштуватися одразу за першою вантажівкою, яка невдовзі зупиняється, бо дорогу захаращують автомобільні скелети, їх безліч. Наша вантажівка завмирає, мені це не подобається. Піфагор натискає кнопку — піднімає скло, щоб краще стежити за ситуацією. Доки ми вимушено чекаємо усунення перешкод, щурів навколо нас стає значно більше.

— В одній середньовічній легенді «Гамельнський щуролов» розповідається про пацюків, — починає розповідь сіамець. — В її основі лежить правдива історія, яка сталася 1284 року в німецькому місті Гамельні. За легендою, місто зненацька заполонили щури — тисячі й тисячі щурів, які нищили все. Люди потерпали, не вистачало їжі. Містяни не могли знайти жодного способу, щоб подолати цю навалу. Одного разу прийшов до них чоловік і запропонував врятувати місто за тисячу монет. Бургомістр погодився, чужинець взяв флейту й почав грати чарівну мелодію, яка заворожила щурів: вони звідусюди повилазили на звук флейти і пішли за ним. А чоловік все грав і грав безперестанку, і вів орди щурів за собою, до обриву над річкою. Всі щури попадали з обриву і потопилися. Так місто було врятоване, але бургомістр відмовився заплатити музикантові обіцяну суму, а мешканці Гамельна, забувши про його послугу, прогнали флейтиста, побили його камінням, висміюючи і запевняючи, що загроза була не така й велика. Музикант пообіцяв помститися. І невдовзі повернувся вночі, заграв на флейті, зачаровуючи всіх дітей міста, і повів їх за собою до річки, де вони загинули так само, як і пацюки.

Історія мене потішила, нагадавши про те, що трапилося з моїми кошенятами. Такий спосіб помститися за невдячність видався мені цікавим.

— Такі розповіді дають людям змогу берегти у пам’яті ті епізоди минувшини, де вони долали катастрофи.

— Люблю, коли ти розповідаєш мені історії, Піфагоре.

— А я люблю розповідати, — зізнається він. — Можливо, я народився для того, щоб передати людські історії котам…

— Починаючи з мене?

— Так, ти маєш цю перевагу: вмієш слухати і вмієш оцінити. Не всі коти такі, як ти.

Я знову подумала про Фелікса, який жив у достатку, нічим не цікавився, не мав жодних амбіцій і раптом, очікуючи від життя не так вже й багато, мусив попрощатися з ним.

Врешті, щоб розблокувати корок, підлітки витягають туби, які Піфагор називає «базуками». Проїзд звільняють за допомогою вибуху, і колона знову рушає. Невдовзі ми зустрічаємо своїх друзів у Єлисейському палаці.

Цього разу Анжело радісно мене вітає. Дякую Есмеральді за те, що доглядала його. Зауважую, що кількість котів вдвічі збільшилася, я навіть впізнаю у юрбі Навуходоносора. Він пронюхав про нашу перемогу і повернувся з півдороги, щоб приєднатися до нас.

Коли люди з колони бачать, що зберігається за бетонними мурами і сталевими дверима президентського антиядерного бункера, вони не ймуть віри. Вони відкривають банки з консервами і відкорковують пляшки, вміст яких досі був нам недоступний. Витягають ящики з провізією, зброєю, комбінезонами і захисними масками (кращої якості, ніж ті, що вони вживали), знаходять боєприпаси, ліки і хірургічний матеріал, щоб лікувати поранених.

Через дві-три години все, що було у бункері, повантажили на машини. Наша колона вирушає до Лебединого острова. Анжело, Вольфганг та Есмеральда їдуть з нами. Інші коти під захистом лева йдуть за нами пішки. Переконую Ганнібала, що краще не жерти людських дітей, бо вони — наші союзники у війні проти щурів. Нас тепер майже триста котів плюс сотня людей. Чудернацька маленька армія.

Піфагор використовує Третє Око, щоб через муніципальні відеокамери стежити за переміщеннями щурів. На щастя, вони ще не встигли зібрати достатню армію, щоб наважитися нас атакувати.

Вся наша процесія незабаром висувається на набережну. Вантажівка-«криголам» пробиває дорогу серед залізяччя та уламків цементу й бетону.

Піфагор тим часом далі риється в інтернеті.

— Добре, що ми пішли, — каже він.

— Вони вже готові нас атакувати?

— Їх усе більше збирається на околицях. Той здоровенний пацюк, якого ми бачили під час битви на Єлисейських полях, стоїть на задніх лапах і стримує юрми