Завтра будуть коти - Бернард Вербер

— Але мій Піфагор стверджує, що сам обрав собі ім’я.

— Одного разу я подумала, що моя любов до цього грецького філософа може бути пов’язана з тим, що я є втіленням одного з його учнів, убитих разом з ним під час пожежі в школі. Ця битва між неосвіченими варварами і освіченими людьми не залежить від епохи.

— Кіт Піфагор, мій компаньйон, думає так само. Він вважає, що ті, хто нічого не розуміє, завжди прагнуть через заздрощі вбити тих, хто все розуміє.

— Я думаю, треба вчити всіх, але щоб прийти до цього, необхідно на першому етапі підготувати свідомість. Якщо вона не готова, то людина все розуміє неправильно, використовує знання на шкоду, а не на користь, для руйнування, а не для творення, спотворює знання, перетворює їх на брехню, щоб маніпулювати своїми сучасниками. «Наука без свідомості лише руйнує душу», — проголошував Рабле, великий французький гуманіст Відродження.

У мене склалося враження, що те, що ми живемо зараз на Лебединому острові, резонує з багатьма подіями минулого.

Я розумію, що битва, в якій беру участь, не є війною за територію чи за виживання. Це війна варварства і цивілізації. Була битва Камбіса II проти жерців Бастет, Сілона проти учнів Піфагора, терористів-фанатиків проти світських шкіл. А тепер — ми і щури.

— Я боюся майбутньої битви, — кажу.

— Я також. Якщо наша цивілізація зруйнується, доведеться чекати довго, доки вона зможе відродитися.

— У мене є ще одне трохи особливе прохання до тебе, Патрісіє. Чи могла б ти попросити дітей увімкнути під час битви особливу музику?

Вона погоджується. Ми взаємно реінтегруємо тіла, готуючись прокинутися у матеріальному світі. Срібляста хмарка мого розуму повернула собі форму сфери і повертається у вузьку комірку черепа.

29. Лебединий острів

Розтуляю повіки і тріпочу віями. День поступово розсіюється у бузкових хмарах, а ніч розстеляє темноту, виставляючи напоказ свої зорі.

Піфагор також прокидається. Ми спускаємося зі статуї і приєднуємося до людей у таборі.

Багато хто, дізнавшись про нас, мимохідь приєднався до нашого товариства. Серед них — розчаровані люди, що вичерпали свої запаси їжі, — різного віку, різної статі, — а також самотні виголоднілі Коти, які врешті-решт зрозуміли, що у спільноті легше вижити.

Хлопці, яким Наталі доручила важливе завдання, повертаються з вантажівками-цистернами і будівельними матеріалами. За її рекомендаціями усі беруться до роботи — закладають вибухівку під міст Бір-Гакейм, під міст понад островом, де курсував RER, і під міст Гренель, під всі три сполучення з містом, перш ніж поставити машини в центрі, поруч з мостом Гренель.

Моя служниця керує процесом. За її сигналом пролунав вибух, і перша секція мосту, що з’єднував з Пасі, обвалилася. Дехто з людей плеще в долоні, коти нявчать. Далі на черзі — надземне метро. Обидва рукави мосту Бір-Гакейм чекає така сама доля.

Тепер немає жодного способу дістатися до міста сухим. Ми відрізані від всього світу темними водами ріки.

Лев Ганнібал реве. Він вголос висловлює те, що всі відчувають: ми захищені, але й ув’язнені. Здається, тільки Піфагор не хвилюється. Він заплющує очі й використовує своє Третє Око, щоб почерпнути інформацію там, куди не сягає мій погляд і мої вуса.

— Вороги групуються, — оголошує він. — Вони можуть атакувати будь-якої хвилі. Усім зайняти оборонну позицію.

Я теж заплющую очі. Не засинаючи, візуалізую свій розум-хмару, вона розростається, і я відчуваю, як навколо мене тріпоче життя. Я зауважую переляканих людей, що переховуються в будинках на набережних навпроти, які спостерігають за нами зі своїх вікон. Помічаю голубів, що літають над нами, зацікавлені усім цим галасом навколо Лебединого острова. Вловлюю нарешті енергію пацюків, які стежать за нами з берега. Я навіть чую, як їхні кігті деруть землю.

Чайки і ворони збираються на найвищих деревах острова, але поки мовчать. Я чую, як наростає скрегіт. Пацюки гострять зуби, щоб нагнати нам страху.

Підходжу до моєї служниці Наталі, яка гладить мене і бурмоче щось своєю мовою. Вона повторює моє ім’я. Починаю муркотіти. Змінюю довжину хвилі, аби показати, що я не боюся і їй теж нічого боятися. Наталі плаче. Вилизую її сльози (мені все більше подобається їхній солоний смак) і тулюся до неї. Істоти, з якими в нас є природна близькість, додають нам бажання ставати кращими, але є істоти, які гальмують нас, висмоктують нашу енергію, змушуючи повірити, що вони важливі для нас (як її самець Томас). Анжело, Піфагор, Наталі і віднедавна Патрісія — ці істоти мені потрібні. Можливо, колись Вольфганг, Есмеральда чи Ганнібал долучаться до цього кола, але наразі мені досить лише їх, мені не можна розпорошувати увагу.

Навколо нас молодь споруджує сторожові вежі й хатинки, використовуючи щойно принесені будівельні матеріали. Вартові з біноклями, озброєні вогнеметами чи автоматами, займають місця.

Я відчуваю їхні емоції. Збудження і сильна тривога.

Я відчуваю, як частішає моє дихання.

Я відчуваю, як пришвидшується серцебиття.

Я відчуваю, як наближається смерть.

30. Зуби й кігті

Очікування нестерпне. Анжело, Есмеральда і Вольфганг приєднуються до мене коло таборового вогнища. Вольфганг нявчить:

— Усі ці події змусили мене задуматися. Мій слуга, президент Республіки, накивав п’ятами, а мене покинув. Я бачу, як люди вбивають одне одного, і дійшов такого висновку: я більше не люблю людей.

Президентський кіт вимовив це цілком байдужим голосом.

— Моя служниця теж мене покинула, — нагадує Есмеральда, — але я не звинувачую її, оскільки обставини були надзвичайні.

— Я знайшла свою служницю. Може, й ви знайдете своїх, — кажу.

— Що більше я міркую, то більше утверджуюся в такій прикрій думці: якщо пацюки переможуть нас, здолавши спочатку людей, то це означає, що вони кращі, ніж ми, і заслуговують керувати світом, — продовжує Вольфганг.

Анжело гасає навколо нас, хоче бавитись.

— Не можна засуджувати цілий вид у такі важкі часи, — кажу я. — Я не боюся майбутнього. У мене було прекрасне життя, я пережила кілька «короткочасних труднощів», але це — нормально. Справжній ворог, з яким мають боротися живі істоти — ледарювання.

— Справді? Думаєш, якби не це, то кожен вид, кожен індивід не розвивалися б? — питає Вольфганг.

Зі свого місця я мигцем зауважую кількох щурів за машинами, які залишилися на березі. Вони, мабуть, дуже незадоволені тим, що не можуть нас захопити зненацька з підземелля чи з мосту. Їм доведеться плисти. Я пам’ятаю, як водяна стихія дала шанс їхньому королю і значній частині війська втекти, а ми навіть не могли їх переслідувати. Сподіваюся,